управляли ними великі любителі різноманітних спортивних розваг – римляни. То були, як правило, відчайдушні шибайголови, любителі завойовувати і підкоряти чужі країни.
У колісниці була одна вісь – і цього було достатньо, адже іншою точкою опори служив кінь, належним чином екіпірований і запряжений. Гарячі коні-змії прудко несли вояків з мечем або списом, які свистом і вигуками поганяли блискавичний екіпаж, стоячи у повний зріст за округлою загородою, як, можливо, стоїть матрос на палубі швидкохідного судна, впираючись коліньми в борт.
Задовго до римлян колісниці використовували єгипетські фараони. Вони, щоправда, в бойових атаках участі не брали, а от виїхати куди-небудь – покататися чи в гості – були великі любителі.
Колісниці – рідні сестри колимаг степових кочівників. Теж швидкохідні і легкі в керуванні, під час великого переселення народів вони тисячами рухалися степами, і, як свідчить літописець, іноді здіймали таку куряву, що меркло сонце.
Середньовіччя вивело на дороги позолочені карети феодалів. А десь віддалік від них, на міських околицях і в селах, порипували валки добротно змайстрованих роботяг-возів.
В античному світі усякого роду пристрої, до яких запрягали коней, одразу «сперлися» на чотири колеса – так надійніше і зручніше. Виник віз, на якому можна було перевозити чималеньку поклажу. Вози робили «із запасом»: якщо один кінь не потягне – запрягай двох, трьох, чотирьох.
До карет теж запрягали багато коней! Чим значніша особа їхала в екіпажі, тим більше «кінських сил» використовувалося. Їздили так званим «цугом», і кучерові нерідко доводилося, щоб управляти кіньми, сідати не на облучку, а безпосередньо на жеребця, що басував і кидався врізнобіч. А тримав кучер у руках не батіг, а довгий бич, яким міг дістати будь-якого коня в упряжі.
Їзда «цугом» знайшла своє відображення на картинах та в літературі. Пам’ятаєте Максима Петровича, родича Фамусова, з поеми О. С. Грибоєдова «Горе з розуму»? Про нього сказано: «Езжал-то вечно цугом». Це означає, що його дорогоцінну особу перевозили три пари коней! Отаке було на білому світі.
Але повернемося до возів та екіпажів і простежимо їхню еволюцію на етапі винаходження так званих самохідних візків, без яких не було б сучасного автомобіля.
Перша проблема, яку вдалося вирішити ще в XV столітті, – це зробити карету менш тряскою. Придумали підвішувати її до рами на ременях. Згодом з’явилися металеві листові ресори, майже такі самі, як на багатьох сучасних авто.
Щоб поліпшити маневреність екіпажів, винайшли поворотну передню вісь, а потім, хоч і примітивні, – у вигляді накладки, що притискалась до коліс, – гальма.
Чого не вистачало, щоб візок чи екіпаж став самохідним? Двигуна! Адже карети і брички, екіпажі і прольотки, фіакри і диліжанси «транспортували» коні. Зробити так, щоб коляска рухалася сама – то була аж надто смілива ідея.
І все ж… У червні 1751 року до сенату в Петербурзі надійшов незвичайний лист. У ньому Нижегородська губернська
