його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво – хто він такий? Давай дізнаємося, га?
– Підкинь пару поліняк у плиту! – гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.
Той похапцем виконав наказ.
– Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, – стиха зазначив Прінс.
Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».
– Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? – спитав він, щоб звести розмову.
Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:
– Кажуть, туди сімдесят п'ять миль, так? Може, днів через два.
У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.
– У Канаді доводилося раніше бувати?
– Ні.
– А в Північно-західному районі?
– Так.
– Тут народився?
– Ні.
– А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. – І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. – Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам'ятаю де.
– Я тебе знаю, – невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.
– Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?
– Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?
– А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?
Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.
– Ну і хто він?
– Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши
