проводжав «панночку років 19, розкішно одягнену, з якою увесь час ходив під руку».
По закінченні заслання Микола оселився в Петербурзі й 1904 р. одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, яка прожила з ним довгі роки в любові й злагоді. За його зізнанням, «Лідія була людиною надзвичайної духовності, перед смертю вона наблизилася до святості».
У цілому 1900-ті pp. були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новое время», робота в «Союзі звільнення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах, літературних «середах» у В'яч. Іванова, де Бердяев був беззмінним головою. На цих «середах» збирався весь цвіт російської літератури і філософії срібного століття – Ф. Сологуб, О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, Л. Шестов, С. Франк.
1909 p. ознаменувався виходом у світ збірника статей про російську інтелігенцію «Віхи» – книги, яка так чи інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Варто сказати, що в результаті чотирьох перевидань наклад збірника досяг 16 тис. примірників. Величезному на той час накладу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 дописів за рік). На спростування основних думок збірника публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі й далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяева, Булгакова і Франка.
До речі, Бердяев був знайомий із С. Булгаковим ще по Київському університету. Саме Сергій Миколайович увів його до гуртка Новосьолова, де проходили палкі дебати на релігійні теми. Разом з новими друзями Микола побував у Зосимовій пустині, у шанованих старців Германа й Олексія. Ця поїздка виявилась якоюсь мірою вирішальною для філософа. Він згадував пізніше: «У будь-якому разі, мені було зрозуміло, що я не належу до людей, які віддають свою волю духовному керівництву старців. Мій шлях був інший і, можливо, важчий… я не міг упокорити своєї волелюбності».
У ці роки Бердяев був тісно пов'язаний із Релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді та виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х pp. він на якийсь час одійшов від справ, пов'язаних із релігійною та видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, що по праву вважається однією з вершин філософської думки Росії. Праця, що вийшла 1916 p., називалася «Смисл творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина є творінням за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом його і шляхом до спасіння є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже чекання».
Займаючись філософськими роздумами, Микола Олександрович не залишався осторонь і від подій сучасності. За газетну статтю на захист ченців Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря, звинувачених у єресі, його віддали до суду, і погроза вічного поселення в Сибіру залишалася реальною аж до революції, яка скасувала всі політичні процеси.
Лютий
