режисер, який здійснив понад 120 постановок. Володар театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії (1991р.), премії «Київська Пектораль» і премії Спілки театральних діячів України «Тріумф». Єдиний із режисерів іноземного походження, нагороджений міжнародною премією Інституту італійської драми за краще втілення сучасної драматургії (1997р.). Засновник власного театру «Театр Романа Віктюка» (1991р.). Включений до списку «100 осіб сторіччя України».
Романом Віктюком уже давно завойована слава найскандальнішого, епатажного і безстрашного режисера. Про його спектаклі, як і про нього самого – мандрівного генія і світського лева, – сказано й написано стільки, що здається, до цього вже нічого додати. Але цей «порушник громадського спокою» й донині є не лише «найсолодшою мішенню для сарказму критиків», але й «найбажанішою здобиччю для всюдисущих “акул пера”». Журналісти дотепер намагаються з'ясувати, який же він насправді – цей театральний хуліган Роман Віктюк? У які ігри на сцені й у житті він грає? Сам режисер думає, що намагатися «визначати такі речі безглуздо»: «Наша душа подорожує в різних утіленнях, і осмислити себе в кожному з них неможливо. Я – Скорпіон і Пацюк, виходить, на мені печатка сили і лідерства. Хочу я чи ні – позбутися цього не можу. Лідером я був з дитинства, що проминуло у львівському дворі, де я навчився розуміти ідиш, говорив польською мовою, українською». Іноді Віктюк говорить про те, що він так і залишився дитиною – маленьким хлопчиком, якому дуже хотілося навчитися літати, як птахи. У дитинстві, наслідуючи їх, він не раз намагався злетіти в небо. «…Я прив'язував до рук два віники, залазив на високе дерево і стрибав, намагаючись злетіти, але завжди невдало, – розповідає режисер. – Такими дітьми залишаються ті, хто покликаний служити театру і мистецтву. Я думаю, що театр почався тоді, коли людина, побачивши вогонь багаття і політ птахів, інстинктивно намагалася наслідувати природу. Змахами крил я й тепер намагаюся достукатися до сердець глядачів. Змах – крик, змах – біль, змах – спектакль».
Про свій перший прихід до театру Віктюк говорить, що це трапилося ще до його народження: «Коли я був в утробі матері, вона пішла до Львівського оперного театру слухати «Травіату». Почувши музику, я почав так битись і вириватися в цей світ, що мама змушена була піти з театру». «Він відбивав ритм ніжками по моїх ребрах!» – пояснювала вона. «Я народився 28 жовтня 1936 року». Що ж стосується його подальшої біографії, яка навіть для досвідчених журналістів залишається загадковою, то на це питання Віктюк неодмінно відповідає: «…у мене там усе любов, любов, любов…»
Життя Романа Григоровича неможливо розділити на життя в театрі і поза ним. Творчість – єдиний сенс його існування: «За стінами театру я ніяк не живу. Я з ранку до ночі то в одному храмі, то в іншому – то за кордоном ставлю щось, то тут. Іноді знаходжу час послухати музику – от єдине захоплення. Іншого порятунку немає».
На театральні підмостки Віктюк уперше вийшов ще 13-літнім хлопчиськом, коли почав займатися в драмгуртку при Львівському палаці піонерів. Свій перший
