його запрошення і на початку літа 1922 р. виїхав разом з дружиною і дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Він читав лекції з геохімії і радіогеології в Сорбонні, випустив французькою мовою книгу «Геохімія» (в перекладі книга вийшла 1927 р. під назвою «Нариси геохімії»). Володимир Іванович працював у лабораторії М. Склодовської-Кюрі, а одержавши ґрант від фонду Розенталя, підготував звіт «Жива речовина в біосфері» і статтю «Автотрофність людства».
І хоча Вернадському пропонували залишитися у Франції, 1926 р. він повернувся до Ленінграда через наполегливу вимогу свого учня О. Ферсмана і президента Академії наук С. Ольденбурга, спонукуваний почуттям обов'язку «перекинути міст між старою російською культурою і пореволюційною». Володимир Іванович був переконаний, як і багато інших учених, які пішли на компроміс із радянською владою, у швидкому краху більшовиків і вважав своїм обов'язком зберегти те, що ще залишалося від вітчизняної науки і культури після більшовицького погрому. Наприкінці 1926 р. вийшла у світ його праця «Біосфера», і, слідом за цим, Вернадський заглибився у створення нової науки – науки про живу речовину, яку назвав біогеохімією. При КППСі він організував відділ живої речовини, а потім Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ) (1928 p.).
Проти біогеохімії з'являються розгромні статті. У Малій Радянській Енциклопедії, яка вийшла 1934 р., про Вернадського писалося: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї “нейтралізму” науки, виступає на захист релігії, містики, предковічності життя і “живої матерії” і ряду віталістичних і антиматеріалістичних концепцій, заперечуючи матеріалістичну діалектику». Багато хто, бачачи Вернадського на волі, дивувались: як він уцілів у роки репресій? Ученого рятував колосальний практичний і теоретичний досвід у геології (у тому числі радіогеології), а надра – це валюта й оборона. І навіть у ті трагічні часи в нього знаходилися заступники. Гоніння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистістю», «винятковий моральний і розумовий гніт». Він намагався, наскільки можливо, матеріально і морально допомагати засланим, виявляв велику особисту сміливість, протестуючи і клопочучи за них перед можновладцями.
Вернадський часто виїздив за кордон – до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії й інших країн, читав лекції і працював у наукових центрах. Скрізь його приймали з повагою. Учення про біосферу мало хто розумів у повному обсязі, але багато хто відчував його перспективність. Починаючи з 1930 р. виїзди за кордон вимагали подолання все більших перешкод, однак відмовити вченому зі світовим ім'ям було неможливо. І, напевно, цей «кочовий» спосіб життя допоміг йому вижити. Останній раз він виїхав за кордон 1936 р. на лікування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана лише 1977 p.), у якій, прийнявши ідеї Е. Леруа, він упритул підійшов до створення вчення про ноосферу як логічного продовження
