хлопці! Не видно? Дивіться!
Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менгу, і пильно вдивлялися в далину.
– Ідуть! – вигукнув раптом Степан. – Погляньте – йдуть!
– Де?
– Ген там, вирушають!
Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.
– Боже, яка сила! – прошепотів Дмитро. – Лізуть, мов комашня!
Дозорці, що сиділи на дзвіницях, теж помітили ворога і вдарили на сполох. Їх підтримали подільські церкви – і густе, тривожне калатання дзвонів підняло на ноги весь Київ. Люди вибігали на вулиці, мчали до своїх сотень і займали місця на валу.
Тим часом ординці вже досягли київського берега, гуртувалися в загони і, розділившись на дві частини, почали охоплювати Київ – одні через Дорогожичі і Глибочицю з півночі, а другі – Перевісищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських воріт, з півдня. Зімкнутися вони мали десь біля Золотих воріт.
– Поїдемо туди, – сказав, спускаючись вниз, воєвода. – Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувато. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!
На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали – і готувалися до найгіршого.
Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.
– Ну, що? Не видно ще?
– Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля, – відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.
– Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! – Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини. – Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!
З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням – кху-кху! – ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.
Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах – хутряні шапки, при боці – крива шабля та булава, за спиною – сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла, – туго скручений жель та шкіряний хурджун – торба для здобичі.
Перед
