почервоніти.
«Мабуть, я їй здаюся бридким чудовиськом, – подумав він з досадою. – Ще б пак! Патли і борода – як у попа, а пожадливість – як у вовка! Є з чого чудуватися!»
Йому було ніяково, соромно, і він відклав ложку.
Боярин Дмитро помітив це і теж витер вуста рушником.
– Не поспішаймо… Вечір довгий, а все, що в мисках, наше… Поговоримо… Я хочу розпитати про дещо нашого гостя.
– Питай, боярине, – тихо промовив Добриня.
– Бачиш, парубче, якщо ти потрапив до нашої господи, то розкажи, хто ти і звідки, як жилося тобі в неволі. Все розкажи! Все нам цікаво знати!
Добриня сумно усміхнувся.
– Якщо все пригадати, то й ночі не вистачить для розповіді.
– Всього не треба. Спочатку – хто ти, звідки, як потрапив у неволю?
– Ну, це найлегше… Родом я з Калинового Кута, що над Ірпенем. Якраз насупроти Лисівського монастиря – через річку…
– Знаю, – кивнув головою Дмитро. – Це недалеко від наших вотчин – Личанки та Музич. Я бував там з хлопцями на ловах у приірпінських лісах та плавнях. Гарні місця! Розкішні!
– Ліпших і не зіськати! Сходив я і нашу землю, і Половецьку, а такої розкоші, як там, не бачив! Калиновий Кут недарма назвали так. Село наше розташоване в самому куті, утвореному річками Ірпенем та Олешнею, а з третього боку – Рудкою, золотистою, багнистою долиною, де навіть узимку не замерзають криниці-джерела та прогної. Рудка багата на залізну руду, і ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж… З четвертого боку, від заходу сонця, Калиновий Кут відділявся від наших сільських угідь озером Рокитним, на березі якого і стояли хата та кузня мого батька… Гарно там було влітку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли зарості калини. Ось чому Кут і назвали Калиновим. Навесні як зацвіте – мов у молоці село купається! А восени забагряніє листям та достиглими кетягами ягід – ніби дівчина пишається у вінку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута – виросте дерево, а в лісах, ріках, на болотах звіра, риби, птиці – не злічити!.. Та не тільки цим славен Калиновий Кут, а умільцями, що постачають залізо всій окрузі – від Києва до Василькова і від Мутижира до Витичева. Всюди там ножі, чересла, мечі – з нашої криці! І я з батьком та братами витоплював її та возив ковалям на продаж.
– Ну, а в неволю ж як потрапив?
– Розповім… Ішов мені вісімнадцятий рік, і я був найстарший у нашій сім’ї Сичів – так прозивався наш рід, бо ще були роди Вовків, Зайців, Орлів, Перепелів, Синиць. За мною йшли брати Василь та Іван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять літ. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марія.
– Так, ніби про нашу сім’ю розповідаєш, – замислено промовив Дмитро.
– Жили ми дружно. Як тільки спиналися на ноги, бралися до роботи – допомагали батькам. Село наше монастирське, і ми повинні були сплачувати десятину
