закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.
– Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!
Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.
Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука – в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.
– Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! – почувся голос тисяцького Дмитра.
Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:
– Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки!
Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів – у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.
Коли страшна хвиля людської ненависті трохи відхлинула, князь схопився за голову.
– О Боже! Люди! Що ви натворили! Побили послів!
У відповідь почулося зле:
– Які то посли? Скажені пси! Убивці! Скільки міст наших розорили, скільки люду винищили – не злічити! Собакам – собача смерть!
Поволі галас затих – і на майдані запала тиша.
Князь безпорадно оглянувся на бояр.
– Ну, що будемо тепера робити?
Наперед виступив тисяцький Дмитро. Очі суворі, над ними – круті злами кострубатих брів.
– А що робити? Послів не воскресиш. Залишається одно – готуватися до оборони!.. Хоча, якщо правду сказати, ми все одно оборонялися б!
– Мабуть, що так, – погодився Михайло Всеволодович. – Куди ж подіти трупи?
– Викинути за ворота – мунгали підберуть.
– Гаразд. Накажи гридням – хай викинуть! Та починай, боярине, готувати людей до облоги – завтра Менгу-хан підступить до Києва. А я розпоряджуся видати зброю із князівських запасів…
5
Як тільки князь з почтом поїхав до Володимирового города, де протягом двох з половиною століть у кам’яних хоромах жили великі князі київські, боярин Дмитро запитав Добриню:
– У тебе яке-небудь пристановище в місті є? Переспати де є?
– Немає, – відповів той.
– Тоді тримайся мене! Я хочу тебе про дещо розпитати… Але спочатку – діло. Треба приготуватися до завтрашнього дня.
Він
