весіллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостанній день, а коли повертався додому, то біля Біл-города дорогу йому раптом перетнули половці хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легкої здобичі. Забрали все: коней, воза, подарунки Милані, матері та сестричці Ганночці, а самого зв’язали желею[28], приторочили до воза і потягнули в Половеччину…
Ніби вчора це було, а минуло п’ять довгих невільницьких літ, що здалися йому вдвічі довшими. І ось він неждано-негадано повернувся на батьківщину. Та як! Невільним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокіші за половців, не вбили тільки тому, що він умів ходити за кіньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт і валянок, знаходив у болотах руду і витоплював з неї крицю, кував ножі. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився і по-мунгальському. Він став їм потрібен. Такими умільцями, хоча і тримали їх у чорному тілі, вони дорожили.
А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києві? А чи зуміє він обхитрити досвідчених мунгальських послів?
Його роздуми обірвав різкий голос Жокте:
– Оце Золоті ворота?
– Ойє, це вони, – відповів Добриня.
Жокте зупинив коня посеред майдану за один перестріл[29] до міста і почав розглядати і ворота, і високий вал, і рів перед ним, і потемнілі від часу й негоди заборола, тобто дерев’яні стіни, на яких товпилися кияни.
– І ніякі вони не золоті! – з розчаруванням промовив Жокте. – Лише баня церковці та хрест позолочені. Та що з того! Хіба їх візьмеш з собою?
Не злазячи з коня, він задер голову – аж замалим не впав з неї лисячий малахай – і примружив очі на киян, що мовчки дивилися на невиданих досі чужинців.
– Ген їх скільки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб відчинили ворота послам джихангіра Мунке! Та хай не гаються!
Добриня виїхав наперед, приклав долоні до рота – голосно загукав:
– Кияни! До вас прибуло посольство від мунгальського хана Менгу, двоюрідного брата Батиєвого. Відчиніть ворота!
Кияни, що стояли на надбрамній вежі, почали перешіптуватися. Потім один перегнувся через забороло і гукнув у відповідь:
– Дуже велике посольство! Більше ста чоловік! Як же його впускати?
Голос його був владний, а одяг добротний – видно, боярин якийсь.
Жокте пожував сухими губами, подумав.
– У місто ввійде лише п’ять послів з товмачем та полонениками. Вам боятися нічого!
– А чого посли хочуть? Можна і так перемовитись! – не піддався боярин.
Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луці сідла.
– Ну, які перемови, коли ви вгорі, а ми внизу?
Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарешті пролунав той же голос:
– Гаразд, ми впустимо вас. Але військо хай
Желя, жля – волосяний аркан половців, яким в’язали полонеників. Див. у «Слові»: карна і жля. Карна – гузир невода, кут, а переносно – бойовий стрій половців при нападі, оточення.
Перестріл – відстань, на яку летить стріла.
