вислухав і відповів:
– Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів – день, два або й три…
– Три!.. – сердито вигукнув Жокте. – Та завтра вранці Мунке-каан повинен в’їхати в Киюв! Які там два чи три дні!
Тут закричав тисяцький Дмитро:
– Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! – І повернувся до князя. – Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!
– Так, так! Ми будемо оборонятися! – Майдан загув, загаласував: – Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!
Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.
Князь повернувся до боярина Федора.
– Що робити, боярине?
– Глас народу – глас Божий, – відповів той. – Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!
Князь подумав і сказав:
– Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!
Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:
– Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І не вір оцьому зайді, – він оглянувся на Добриню, – оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!
Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.
– Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[33] його!
– Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!
– У поруб! У поруб!
Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри – і спалахне полум’я. І загасити його буде неможливо.
Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.
– Візьміть цього чоловіка – посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!
Домана схопили – потягли. Він запручався, закричав:
– Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб – мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!
Та князь махнув рукою:
– Ведіть!
Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули в спину і потягли на княжий двір.
Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:
– Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!
Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.
– О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси[34] скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!
– Про що він каже? Я не розумію його, – здивовано
Поруб – темниця, яма, тюрма.
Мангуси – злі духи.
