але їх я вручу тобі пізніше.
– Чого ж хоче Менгу-хан?
– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка – вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:
– Що ще велів тобі сказати Менгу-хан?
Жокте розплився в улесливій усмішці.
– Він сказав, що коназ Микаїло – розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери[32] каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!
– Чого ж хоче Менгу-хан?
– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Князь завмер, ніби йому відібрало мову. Стояв непорушно і, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зіниці його очей та з лиця поволі стікали залишки рум’янців і воно ставало жовто-восковим.
Завмерли і бояри у нього за спиною. І гридні, і городяни, що темною стіною товпилися довкола, теж притихли. Що відповість князь?
А Михайло Всеволодович все мовчав.
Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?
Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти – підхопити, підтримати?
Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно – в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.
– Княже, не погоджуйся! – вигукнув він. – Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!
Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.
– Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?
Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив’язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.
– Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!
– Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись?
Нукер – воїн.
