Боже!
Дмитро обняв її за плечі.
– Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? – Вони підійшли до гурту. – Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі – та й по всіх українах[36] – вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися!
До нього пригорнулася менша.
– Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!
При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.
Дмитро нахмурився.
– Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.
– А я вже не отроковиця, тату, – вередливо заперечила дівчина. – Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича – так не мала, а як на вал – так мала!
Її бровенята затріпотіли, насупилися.
Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.
– Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло – показувати свій норов перед батьком-матір’ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше – з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло – війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти…
– Таточку! – ще вередливіше скрикнула Янка. – Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича – ніколи! Чуєте? Ніколи! Як за нього, то краще на вал!
– Ну, що-бо ти говориш, Янко! – сплеснула руками бояриня.
Всі засміялися. Тут ще стояли двоє молодиків та дві жінки. Добриня лише глянув на них і відразу зрозумів, що то сини боярина Дмитра, – настільки схожі були на батька. Поряд з ними – їхні жони.
Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.
– Миколо! Степане! Давно прибули? Як же ви не потрапили в руки мунгалам?
– Перед самим смерком прибули, тату, – відповів той, якого назвав Миколою, міцний плечистий молодик. – А від мунгалів Бог милував. Ми їх не бачили. – в’їхали через Білгородські ворота, куди вони не дісталися.
– Що там у наших селах за Ірпенем? Обмолотилися вже?
– У Музичах обмолотилися, а в Личанці скоро закінчать.
– Збіжжя привезли?
– І валку збіжжя, і дров, і меду дві діжки, і дьогтю, і сіна, і трьох бичків на м’ясо привели…
– А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тіуни?
– Як почули про татар, то і слухати не захотіли, щоб переночувати, – втрутився у розмову Степан. – Розвантажили вози, вхопили по шматку хліба та сала – і додому!
– В темну ніч?
– Ніч не страшна,
Руссю в ті часи називалася Київська земля. Всі інші князівства часто називалися українами – Переяславська, Сіверська, Галицька, Волинська, навіть Заліська. Пізніше це слово стало власною назвою – Україна. Поняття «Росія» з’явилося в XVII ст.
