style="font-size:15px;"> Поки чашник наповнював келихи і кубки, всі мовчали. Потім теж не поспішали братися за ложки – ждали, поки голова родини подасть знак розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався і сидів мовчки.
Добриня відчував себе у незвичній обстановці незатишно, сидів скуто, закам’яніло і тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його доля. Але раптом помітив, що і його розглядають теж. І не тихцем, а відверто. В нього втупилися очима і бояриня Анастасія, і Микола, і Степан, і Янка.
Він трохи було зніяковів, та потім подумав, що немає чого знічуватися. Сьогодні він сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього забудуть, та й він сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох літ терло його і м’яло так, що він уже звик до всього. Чого ж йому ніяковіти під поглядами цих бояр та боярчуків?
І він підвів очі.
Насупроти нього сиділа Янка. Була вона тендітна, ніби підліток. Червоне платно, вишите сріблом, щільно облягало її ставну постать і ледь помітні груди, що лише недавно почали наливатися дівочою принадністю. На білій шийці червонів разок дрібних коралів, а густе чорне волосся, що пухкою короною огортало її голівку, спадало за спину тугою косою.
Боже, яке гарне створіння!
Вона нагадала йому Милану, якою та була п’ять чи шість років тому назад. Але образ Милани вже розплився в просторі часу, утратив чіткість і свіжість, а це дівча було зовсім близько, таке чисте, по-дитячому ніжне і разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце і на мить затуманилася голова.
Він спіймав її погляд і був вражений, бо помітив у ньому щось таке, що змусило його підвести на неї очі ще й ще раз. На вигляд вона здавалася отроковицею, а погляд її був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрілий, ніби належав дорослій, життям умудреній жінці. У ньому вже не було й краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки, світилася якась неприхована заглибленість і цікавість.
В наступну хвилину, коли він удруге зиркнув на неї, той погляд був уже зовсім інший – у ньому раптом заблискотіли якісь лукаві іскринки, ніби вона уздріла в ньому щось чудне і смішне.
А потім, коли зиркнув утретє, – ще інший. На цей раз йому здалося, що дівчина просто зневажливо, навіть з огидою розглядає його розпатланого, хтозна-відколи не стриженого чуба, що важкою гривою спадає на плечі, таку ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.
Він злегка почервонів. А як би вона дивилася на нього, якби зустріла таким, яким він був ще сьогодні вранці, – брудним обірванцем? Та ще коли б почула нестерпно смердючий дух затхлих маслаків, якими його годували, кінського та власного поту, що ніколи не полишав його, коли б побачила те дрантя, що звалося його одягом… Добре, що він скупався і переодягся, а то б не залишалося нічого іншого, як під тим поглядом провалитися крізь землю.
Він ще раз зиркнув на неї. На цей раз її темні очі були смутні й глибокі, як серпнева ніч. Де й поділося оте загадкове, сміхотливе та пустотливе, що так його збентежило! Він хотів глибше розібратися в цьому новому для нього погляді, але тут його думки
