Микола щойно теж терпів.
– Потерплю, – тихо відповів Добриня і підвів голову. – А як там Менгу? Не повернувся?
– Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль… Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?
Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев’яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.
– Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні… Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!
– Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?
– Тільки так… Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия…
– Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?
– От сього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени… Це вже як йому заманеться.
Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.
– А може, й не прийде? Все ж може трапитися – до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!
Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.
– Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!
Підійшов лікар – і їхня розмова припинилася.
Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.
– Повернись-но, хлопче, до мене спиною – я подивлюся, що там у тебе.
Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.
– Ой!
Василакій притримав його за плече.
– Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. – І несподівано запитав: – Жону маєш?
– Ні, не маю.
– Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! – Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев’язав довгим тонким рушником. – Відпочивай! А я завтра навідаюсь…
Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.
– Тиждень чи два! – вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. – Ніяк мені лежати тут тиждень чи два!
– Чому? Хіба тобі тут погано? – нахмурився боярин.
– Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?
– Я розумію тебе. Але
