зареготав і знову подав знак рукою.
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути.
Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.
Добриня застережно гукнув:
– Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на заборолі, витягала з тула нову стрілу.
Дівчисько! Нерозумне дівчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабанили йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.
– Ой, що ж це? – Ноги її підкосилися. – Мій Боже!
До неї підскочив воєвода – підтримав.
– Ти не поранена, донечко?
– Я – ні! А ось він… Рятуючи мене…
– Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? – суворо проказав Дмитро і додав різко: – Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу – у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.
– Нічого тут не робіть – ідіть додому! – наказав Дмитро. – А я візьму Добриню і зразу ж за вами!
Він підвів очі на парубка.
– Болить дуже?
– Терпіти можна.
– Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.
– Я сам дійду, – відповів Добриня. – Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.
– Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!
– У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, – відповів Добриня.
– Тепер будемо знати, – гірко сказав Дмитро. – Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!
– Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували
