style="font-size:15px;"> – Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п’ять віддав?
– Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п’ять віддав.
– А мені ж хто віддасть?
– Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.
– Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.
– Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.
– Коли ж приходити?
– Та там; на празниках або після свят.
У Пріськи аж ув очах пожовкло.
– Як після свят? Мені до свят треба.
– Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.
– В цього вижилиш, коли лишнє взяв! Цей віддасть! – чулось поміж народом. – Он, мого полтиника заїв…
– А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів…
– О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!..
Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. За віщо? За те, що своє стала правити? Сказано – кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається… Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Знав, на що брав – і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні… сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.
І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.
– Швидко прийшла! – глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.
– Бо за своїм, – одрізала та.
– Підожди ж, поки пообідаю, – не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.
Пріська присіла на кінець полу, дожидає… У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись – видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє… Здається, одно слово – і, як вітер, зразу вирве те полум’я наверх, запалає буря…
Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми – і знову похилиться…
Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
– Підожди, поки покурю, – уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати.
У Пріськи аж у душі заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
– А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усміхаючись.
Пріська не видержала… Мов її хто стебнув батогом
