взяти?.. Як не мати його – краще нічого не мати! Не так Прісьці гірко було, коли б вона полиню об’їлася, як від тих думок важких та тяжких… Вона згадала про ті два карбованці, що у волості зоставили. Навіщо вони їх задержали? Хіба не все з нас узяли, що треба було?.. Піду, піду… своє візьму. За гривеника ковбасу куплю: Здір кабана коле, за гривеника віддасть він ковбасу… Може, він або й другий хто їхатиме у місто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще і про чорний день зостанеться.
На другий день, зібравшись, подибала до волості.
– Тобі чого? – пита старшина.
– За грошима, – кланяючись, одказує Пріська.
– Які тобі гроші?
Пріська розказала.
– Гроші узяв Грицько. Він казав, що так і слідує. Іди до його.
Прісьці іти до Грицька – після тії образи гіркої? Ні, вона нізащо не піде. З якої речі їй іти до його, коли гроші до волості прислані?
– А може, Грицько сам буде у волості; бо до його йти – чи й дійду я? – криючись із своїми думками, одказує Пріська.
– Може, й прийде. Дожидай.
Пріська присіла на рундуці. У волості шарпанина-біганина: одно туди йде, друге звідти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає і, граючи очима, допитується: «А що – узяв?» За ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: «Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще підожди хвалитися… що ще посередник скаже». – «Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – І посередник тії заспіває!..» – І пішли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, і сердито вичитує: «Що це за суд? який це суд? Три дні держали, ще три дні сиди! Дома усе врозор пішло, а він – сиди!.. Де се воно видано – тиждень чоловіка у чорній держати?..» – «Бач, яка голінна до чоловіка; сама прийшла визволяти… скучила!» – донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима і, плюнувши, зійшла з рундука; регіт провів її…
«Всюди своє лихо, – думалося Прісьці, – та чужим людям воно за смішки».
– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обізвався.
Пріська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловіків, похнюпившись.
– І то все на прохолоду, – угадував другий.
– Авжеж! – додав третій…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Пріська між передніми, що за ним ішли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, підійшовши до рундука, поздоровався.
– Тут старшина?
– Тута.
Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.
– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.
– Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!
– А на пропій є? – крикнув старшина.
– З шинку і не вилазять, – піддав тихо Грицько.
– У чорну їх! – рішив старшина.
Десятники
