було, на продаж хіба? – одно своє Христя.
– Мовчи! – скрикнула Пріська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: і без того його залили вже мені!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припічку і з досади сіла за роботу. Пріська собі, спочивши, роздяглася і взялася за гребінь. Пріська сидить на днищі, висукує та виводить нитку за ниткою; Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тії веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Пріська колишеться над гребенем; Христя зігнулася над сорочкою. Нерадісні думки колишуть першу; та нелегкі зігнули й другу… У хаті сумно, німо, глухо… І нікому тії німоти порушити, нікому того суму важкого розвіяти… Ось чутно, рипнули сінешні двері. Ні Пріська, ні Христя не підводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде і чого?
– Здоровенькі були! – роздався край порога молодий жіночий голос.
– Тітка Одарка!.. Здорові! – перша одказала Христя.
– Здорова, Одарко! – глухо привіталась і Пріська.
– А я увіходжу у сіни, слухаю – тихо; думаю – немає нікого, та так несміло і йду. А вони, бач, сидять собі та сумують.
– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Пріська.
– Ми се недавнечко пообідали. Мале моє заснуло; Карпо пішов з дому… Сумно самій. Піду, думаю, провідаю тітку Пріську, як там вона?
– Спасибі тобі, Одарко, – зітхнувши, дякує Пріська. – Тільки ти ще і добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сідай, будь ласка, та погомонимо. Сьогодні оце виходила уперше з двору.
– Де ж ви були?
– Де мене тільки не було? Була і в волості, була і в Лобурця.
І Пріська повідала Одарці, чого і куди ходила і що виходила.
Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка і Христя: нерадісне все те розказувала Пріська, нерадісним і закінчила…
– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крізь землю й пішла.
– Бог з вами, тітко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
– Добрі люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гірше не буде… Я жила свій вік між чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – і вона проживе, а не буде – то її діло… А мені – годі б уже швендяти по сьому світу: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи ті нерадісні речі, засумувала, похилилася. Їй здавалося – то само лихо глухо бубонить свої жалощі, то вже не жилець сього світу скаржиться на гірке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостеніє з гіркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зітхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Пріська не перестає, не вгаває…
– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Одні гіркі сльози, людські докори, нужда та злидні… Он, свято йде: другі
