style="font-size:15px;"> Пріська мовчала. Вона бачила, що що вона не кажи – ніхто її не вчує; а кожне Хіврине слово – спичка у серце: краще мовчати.
Досі ущиплива та докірлива розмова стихла. Усі знову насупились.
– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Пріська.
– Я тобі сказав у волості. Не чула? – гукнув Грицько.
– Чому не чула? Не глуха, небійсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже після свят.
– Та ще чи й після свят віддам? – позіхаючи, відказав Грицько.
– То вже дурниця, Грицьку! Як не віддаси – позивати буду!.. – посварилася Пріська.
– Позивай… Чого ж ти прийшла? Іди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.
Хівря скрутнула головою і важко зітхнула.
– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Пріську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не після того, як осталася удовою? Як у нас жила, хліб-сіль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хліб-сіль забувається.
– Хіба я у вас дурно той хліб їла? Не робила я, не служила вам? І заміж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хівре, гріх таке казати, а тобі гріх!
– Добрий гріх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижні валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись біля тебе? Та знов – від кого ти і за кого заміж ішла, забула?
Пріська похилилася. То було справді так. Хівря пам’ятлива, не забула нічого з її давнього; забула тільки Хівря, що як Пріська одужала, то поповиварювала вона води з неї, – не було їй спочинку ні вдень, ні вночі… Мовчить Пріська, а Хівря одно вичитує:
– Або, як волю об’явили… хто, як не Грицько, поміг вам вибудуватись? Він і на сохи дерева дав, і на крокви. Хоч воно і не своє – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?
– Що ж робити, Хівре? – тихо схлипуючи, почала Пріська. – Я пам’ятаю вашу запомогу. Спасибі вам. Та згляньтеся ж і ви на мене: свято іде, рокове свято… У мене ж нічого немає. Оті два рублі – то ж останні, на які тільки й надія.
– Де ж ти їх візьмеш, як немає? Позич у кого, – рає Хівря.
– Хто ж мені позичить? – уже навсправжки плаче Пріська.
– Ну, чого ви завелися? – грізно скрикнув Грицько.
І розпустили патяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – і йди, ну – і позивай… Страшні її позви, куди пак!.. І нічого тут сидіти та слинити. Іди – позивай!
Пріська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – і навсправжки вижене. А хіба довго йому розсердитись?
– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Пріська. – Не даєте – самі поживайте! Вам більше треба… Куди вже мені позивати вас?
І, похилившись, вийшла з хати.
– Я так і знав, що прийде бісова манія! – промовив услід їй Грицько.
– Походе-походе та й підоб’ється, – одказала Хівря. – Краще мені платок на празник буде.
Важкі думки,
