діло, гірко посміятися… а от тепер… з його насміялися! Коли він мучиться – Пріська, певно, радіє… А ще як дома дознаються, Федір почує… Він, його син… його кров… Буде радіти разом з Пріською?.. Ні, постій!
Він схопився і окинув бистрим поглядом усю хату.
– Де Федір? – спитався він.
– Не знаю. Ми довго дожидали тебе обідати, та, не дождавшись, пообідали самі. Федір зараз пішов після обіду.
– Чи не до своєї бісової тещі! – скрикнув Грицько. – Ніколи його дома немає. Так і шляється, бісова заволока!
– Так він недавно й пішов, – одказала Хівря.
– Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечір надворі. Певне, скотина не напована.
– То, може, він і погнав її напувати.
Грицько знову ліг; Хівря вийшла з хати і швидко вернулася.
– Федір скотину напував. Зараз увійде, – сказала вона.
Пройшло небагато часу, і Федір уступив в хату.
– Ви мене кликали, тату?
Грицько устав і аж на лиці зблід.
– Піди мені зараз… – тремтячи, почав він. – Піди до своєї тещі… знаєш? Скажи від мене… скажи: «Я їй цього не забуду!» Хай вона це запише собі на лобі!.. Чув?
Федір, женучи худобу од водопою, чув від хлопців, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Пріською.
– Це нащот землі? – тихо спитався він.
Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питанні сина він почув і докір собі, і гіркий регіт. Він увесь затіпався.
– А твоє яке діло? – гукнув він, аж Хівря затремтіла. – Твоє яке діло, питаю? Тобі сказано іди – іди і скажи… Став ще допитуватись! Тобі радісна, сучий сину, батькова невдача? Радісна, га?
Федір переступав з ноги на ногу.
– Накладаєте удвох з своєю любезною на батькову голову?.. – і знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тільки Пріську з Христею, а й увесь рід їх, усіх заступників. Він лаявся, хвалився, що всіх їх знищить, всім їм оддячить.
– Роздратували мене – хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї і скажи: «Я їй цього не забуду!» Тільки й скажи… І зараз додому вертайся. Чув?
Грицько одвернувся і знову ліг.
Федір стояв, похнюпившись, у порога, м’яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христі не було. А то… чи давно вони удвох під його кожухом простували? Христя тоді, правда, образила його… тепер подума, що він їй віддячує. Він? Христі!.. – У Федора ув очах помутилося, зітхання у грудях сперло.
– Чув? – гукнув, озирнувшись, Грицько. – Кому я кажу?
Федір затрусився від того гуку і, наче п’яний, пішов з хати.
Він вийшов на вулицю й став… «Чи йти, чи ні?» – подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогні горіла, і вечірній мороз не прохолоджав її, тільки дужче спиралося зітхання у грудях.
– Чи йти? – уже вголос промовив він і,
