подякувавши, подибала вулицею.
Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. Світ, падаючи на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимне повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони – тільки тихо-сумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти… І от та земля – знову її. Поздоров, Боже, Карпа, він одтягав її. «Світ, видно, не без добрих людей… не без добрих людей», – шептала вона. Серце частіше стукало, очі наливались слізьми.
Уже коло двору вона стала перевести дух і озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сідало; червоне, огнисте його коло так і іскрило світом. «І воно радіє доброму ділу», – подумалося їй.
– Ох, нехай йому! як я уморилася, – вимовила Пріська, увійшовши у хату і опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матір; по обличчю пізнавала, чи добру звістку мати принесла за ту землю, чи лиху. І її серце було непокійне; дивлячись на матір – і воно в неї боліло.
– Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, – сказала Христя, запримітивши намір матері роздягтись.
– Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, – кволилася Пріська. – Сказано, нема сили, не стало здоров’я… Хто ж то коло тії землі буде ходити, як і влітку так буде?
– А земля хіба за нами зосталася? – боязко спитала Христя.
– О-ох! Поздоров, Боже, добрих людей. За нами, дочко, – казала Пріська, спинаючись на піч.
Христя перехрестилася. «Слава Богу! Слава Богу!» – шептала вона.
– Як не кричав Грицько, як не гукав, як не підструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибі Карпові… Бач, я й забула. Побіжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, він і забариться. Дурна голова, поки дійшла і забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловік, спасибі йому! – гомоніла Пріська, не примічаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
– Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу – не знаю, – докладала Христя матері.
– На радощах зайшли у шинок. Спасибі їм! – одно дякувала мати.
– Та ще питалася: чи землю за матір’ю зоставили? За матір’ю, – кажу. А вона так зраділа, аж підскочила.
– Господи! і за що ці люди мене так люблять? – здивувалася Пріська. – Учися у них, дочко… вони краще рідних, прихильніше самих близьких. Пошли їм, Господи, всього, чого вони тільки бажають! І не доведи, Боже, коли б усі були такі, як отой Грицько: поїли б,
