на очі Христі… Чи не дурний він? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся і сказав батькові: ходив, немає нікого дома. Так ніт же!.. «Пішов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. І тепер все, що було мені найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!» Він давив себе за голову і плакав-плакав.
Коли Федір під церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: «Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бісового дурня бігати за тією хльоркою: коли піде вдруге – самі проженуть. Гаразд-гаразд… спасибі мені!» І Грицько таємно усміхався.
Федір пізно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.
– Був? – спитав його батько.
Федір поніс таке, що Хівря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги і грізно зирнув на сина.
– Був, питаю? – гукнув він.
Федір стояв проти його й цокотів зубами.
– Ти збожеволів? – спитався батько.
– Та не руш його! – обізвалася Хівря. – Хіба не бач, він не схожий на себе.
Грицько прикро подивився… Блідий, з мутними очима, стояв проти його Федір і трусився.
– А шапка твоя де?
– Там… там… – махнувши рукою, глухо промовив Федір і мерщій побрався до печі. Хівря кинулась до його.
– Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!
– Він п’яний! – угадував, лютуючи, батько.
– Геть, не руш його! – сказав він Хіврі. – Іди сюди! Дхни на мене.
– Та не в’язни! Чого ти пристав до його? Дивись – хлопець не при собі, а він таки своєї! – гримнула вже на Грицька Хівря.
– Чого ж він не при собі? Хіба обкурили або обпоїли чим вражі дочки? – не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Він сів і дивився, як Хівря помагала синові роздягатися, як, пославши на печі, попровадила його туди спати. Федір, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пісню, від котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хівря жахалася, хрестилась.
– Що це з ним поробилося, Господи? – таємно допитувалась вона, коли він затихав.
– Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепія покликати, хай кине кров… Хму… Де ж він шапку дів? – турбувався Грицько. – А шапка ще нова: тільки друга зима іде, як справив.
Цілу ніч не давав Федір покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарешті дойняв віри… «Що ж се з ним і від чого? – думав Грицько. – Не звісно, чи ходив він до Пріськи. Коли ходив – то, може, справді напоїли чим бісові відьми; коли ні – то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води – ну, і прохолодився, кров напала. Треба до щепія».
Удосвіта він зразу й зібрався. Прийшов щепій, облапав, обдивився.
– Кров, кров, – сказав. Кинув кров, узяв за те сороківку грошей, випив з чвертку горілки й пішов додому.
Федір на який час затих, а з півдня знову почав таке вигукувати,
