сказала Пріська. – Уже мені, старій, на диво дивитися, коли б не було свого діла?
– Що ж у тебе за діло таке?
Пріська розказала. Молодиці ззирнулись одна з другою.
– А от ми вийшли подивитися, – жартівливо почала Мар’я. – Ткалиха – як її чоловіка у старшину будуть вибирати; Феська – з жалобою на свого – хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопівна – жалітися на хлопців, що її п’ятилітньої дочки ніхто досі не сватає.
Жінки реготали з Мар’їних вигадок. Пріська тільки подумала: «Молоді, здорові, при достатках… Чому їм не реготати?» І, зітхнувши важко, геть одійшла від них.
Вона зобачила Здора, що, зібравши біля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував і доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану від однії купи до другої; там стрівся з Перепелицею: «Гляди ж!» – гукав, потім – з Васютою: «А ви ж піддержте!», а далі – з Кібцем, там – з Миленьком… Він літав, як муха, і кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Ті мовчки одмахувалися головами, – добре мов! – і або йшли далі, або стояли на місці.
«Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землі? У самого – людям ще віддає, ні – ще й на мою заздриться. І зародиться таке лихе, і завдасться таке люте!» – Пріська трохи не заплакала.
– Ну, що, набалакалися? – гукнув старшина з рундука. – Кажіть скоріше: ще багато зосталося діла кінчати, а вже нерано.
Ближчі до рундука ряди щось забелькотали; Пріська не вчула – що.
– Так як, за Омельком ставити? – спитався старшина.
– За Омельком! За Омельком!
– Хай тільки за те відро горілки поставе! – обізвалося декілька голосів.
– З якої речі? – гукнув Омелько Тхір, що держав станцію при волості.
– Як з якої речі? Хіба малі гроші колупаєш?
– А розгон малий? Це не то, що в Свинарській волості, куди становий хіба тричі на рік загляне; а в нас куди не їде – та все через Мар’янівку. От і готуй тройку коней. Торік пару загнали – от тобі і заробіток! – виправлявся Омелько.
Пріська тоді тільки розчовпала, що то балакали про станцію. Щоб було чутніше, вона трохи наблизилася до рундука.
– Так усі згодні? За Омельком? – гукає втретє старшина.
– Усі! усі… За ним!
– Ну, а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер, другі – недоїмки по збору позаводили… Що його робити, як громада посуде?
– Та хто ж там? Про кого судити?
– А ось. Прочитайте, Денис Петрович, – повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.
– Кобила Назар! Іван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…
Пріська вся затіпалася, почувши те слово. Холод її пройняв від голови аж до ніг, і вона сама не знає – кому і чого уклонилася. Народ, почувши вигуки
