обізвалася Пріська, далека Тимофієва родичка.
– А твоє яке діло? – визвірилася Ївга.
– Я Христю одведу, – сказав Тимофій.
– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобі, – одказала Христя.
– Тимофієві Ївга! – гукнули дівчата.
– Так, так! – згодилися хлопці. – Тимофій Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федір – Христю, – ділили хлопці між собою дівчат.
– Становись, братця!
І кожен, підійшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у ліву руку, другим – у праву, третім – прямо. Горпині й Христі до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христі додому. Гурт розсипався, розбився, і, на ходу прощаючись, розійшлася кожна купка своєю дорогою.
Горпина і Христя – одна біля другої; коло їх з обох боків хлопці. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі, смішив дівчат: то вигадку уверне яку, то колінце викине. Регіт і жарти не стихають. Зате Федір, понурившись, тягне коло Христі, німий-мовчазний. Йому мов і гарно коло неї йти, і разом боязко; йому хочеться і собі що-небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмішив. Аж плач його бере, який він несмілий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний і є», – думає він, мовчки бейкаючись.
Аж ось і церква показалася, чорніє у сірому мороці ночі; кругом неї тихо-сумно.
– Дивись, як мені страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобі, Горпино, вже й дома, а мені ще майданом скільки йти. Може б, ти провела?
– Е, ні, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федір та Онисько аж додому доведуть.
– Чого там Онисько, я і сам! – обізвався Федір.
Дівчата попрощалися, розійшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.
– То ти, Федоре, сам?
– Атож.
– Так прощавайте. На добраніч!
– Прощай. Добраніч!
Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що б його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась..
– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федір.
– І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.
– Коли хоч… – несміло почав Федір, – у мене кожух добрий і довгий.
– То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?
– У мене свита… А хочеш – поли широкі – полою прикрию.
І в одну мить розстебнув кожух.
Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку. Йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.
– Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? – спитала Христя і зареготалася.
– Христе! – скрикнув Федір, придавивши її до боку.
– Ти ж не давися, – ласкаво обізвалась Христя.
Федір затремтів.
– Поки світу сонця, – почав він, – поки земля стоїть… поки сам
