Бісова мати того, хто в шапці! – желіпнула Христя.
– Тю!.. – одгукнулися парубки.
– Тю-ю-ю! – гуконула Христя.
– Христе! Не займай: може, чужі! – обізвалась Горпина.
– А як чужі, так що?.. – І ще дужче гуконула: – Тю-ю!
– Трррр!.. – роздалося голосне й високе тиркання вподовж улиці. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубків показалася з улиці – у здоровенних білих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снігу ногами. Дівчата вдарилися врозтіч.
– Лови! лови! – гукнули парубки на всю вулицю. Піднявся гомін та біганина. Парубки ловили дівчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомі парубки – свої: Тимофій, Іван, Грицько, Онисько, Федір… Федір так і кинувся до Христі.
– Ти куди так розігнався, роззяво? – скрикнула та.
– За тобою. А ти куди втечеш?
– Чого я буду тікати? Хіба і ти такий, як твій батько? Прийшли до його заколядувати, а він собакою нацькував… Багатирі, дуки, кажете!
– Христе! Не споминай мені про дім, не кажи нічого за батька. Хіба його ніхто не знає? – почав жалібно Федір.
– А про мене що він каже? І не гріх таке плести!
– Хай каже… Казаному кінця немає.
– Немає! А совість є? Осоружні! – скрикнула Христя і побігла до гурту. Федір, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопці, зійшовшись з дівчатами, вели жартівливу розмову.
– Так підемо купно колядувати? – питали хлопці.
– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дівчата.
– А ви не дуже?
– Все ж не так, як ви.
– Та ну! Глядіть, лиш, чи не перекричите.
– Хоч і кричимо, та не хочемо. Ми підемо самі.
– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.
– А ми втечемо.
– А ми доженемо.
– Зугарні! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
– Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всі до гурту. То було завждишнє змагання; дівчата були ще раді, що парубки з ними – і веселіше, і охвітніше: чи п’яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усі разом посунули далі, дехто гуртом, дехто в парі. Ївга наче прилипла до Тимофія, хоч той більше балакав з другими дівчатами. Федір понуро тягся за Христею. Так і ходили по всьому селу, забігаючи трохи не у кожен двір.
Уже по других краях села стихла колядка, уже і світло де-не-де тільки горіло, а наші колядники все ще бігали та відшукували, кому б заколядувати.
– Чи були, дівчата, у матері?
– Були.
– Бач, а ми не були.
– Гарні!
– Певно, вона не спить. Ходімо.
– А ходімо, справді, ще раз до матері, – сказала Горпина.
– Пізно буде. Он уже місяць
