мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.
– Дякую, Діано, – сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.
Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені – то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього – чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.
– А як тобі кухня? – поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.
– Чудова, – відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. – Просто прекрасна.
Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.
Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор – немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.
– Доброго ранку, Філіпе.
– Доброго ранку, Діано, – кивнув мені Філіп. – Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.
Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.
– Може, завтра?
Філіп стиха вилаявся і похитав головою.
– Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг – не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.
До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.
– Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, – запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.
Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи на мою недосконалу французьку, я побоювалася, що замовила собі щось на кшталт циркового тенту. Під обід мені вже страшенно хотілося подихати свіжим повітрям, і я вмовила Алена показати мені майстерні у дворі замку. Вони забезпечували мешканців шато всім необхідним – від свічок до питної води.
Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.
За
