ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.
– Телс? – здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.
– Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.
– А й справді, мадам, – ошелешено поглянув на мене П’єр. – А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!
Ален багатозначно прокашлявся.
На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.
– Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.
– Допитливість – це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. – «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» – подумала я. – Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, – сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.
Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.
– Нам належить виконати багацько роботи, – тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. – По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.
– Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? – спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.
Я кивнула.
– Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь ласка, скажіть про це мені, і ми негайно змінимо курс. Їм не потрібно перейматися моїми дріб’язковими клопотами.
Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.
– Óс, – погодився Ален, кивнувши головою.
Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним
