у мене в роті.
– Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? – запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.
Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли ми проходили довгим кам’яним коридором, я різко зупинилася перед низькими розчиненими дверима, і П’єру ледь вдалося уникнути зіткнення зі мною.
– Чия це кімната? – спитала я, відчувши, як в мої ніздрі вдарив густий аромат трав, що висіли з балок стелі.
– Вона належить служниці мадам де Клермон, – пояснив Ален.
– Марта… – видихнула я, переступаючи через поріг. Підлога була чисто підметена, а на полицях стояли рівні ряди череп’яних глечиків. У повітрі висів якийсь медичний запах – може, то була м’ята? Він нагадав мені про запах, який часом ішов від одягу економки. Коли ж я обернулася, усі троє чоловіків виросли на порозі, перекривши мені дорогу.
– Сюди нікому не можна заходити, мадам, – зізнався П’єр і зиркнув через плече, наче боявся, що тут ось-ось може з’явитися Марта. – У цій коморі бувають лише Марта й мадемуазель Луїза.
Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти – це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву управління домашнім господарством і власній магії.
– Мені хотілося б користуватися цією коморою, поки я буду в Сеп-Турі.
Ален кинув на мене підозрілий погляд.
– Користуватися?
Я кивнула.
– Для своїх занять алхімією. Будь ласка, накажіть принести сюди дві діжки вина для моїх потреб – воно має бути максимально старим, але не таким, що вже перетворилося на оцет. Дайте мені кілька хвилин, щоб я мала змогу ознайомитися з тим, що тут є.
Ален та П’єр нервово завовтузилися від такого несподіваного повороту подій. Зваживши мою рішучість проти невпевненості своїх напарників, Шеф узяв справу у власні руки й поштовхав П’єра та Алена до своїх кухонних володінь.
Коли невдоволене бурчання П’єра стихло, я зосередилася на тому, що мене оточувало. Дерев’яний стіл був посічений глибокими порізами від сотень ножів, що відокремлювали листки від стебел. Провівши пальцем по одній із таких канавок, я піднесла його до носа.
Розмарин. На спомин.
«Пам’ятаєш?» – прозвучав у моїй свідомості голос Пітера Нокса, сучасного чаклуна, який мучив мене спогадами про смерть моїх батьків і хотів сам заволодіти манускриптом Ешмол-782. Знову минуле й сьогодення зіштовхнулися, і я крадькома зиркнула в куток над каміном. Як я й гадала, синьо-бурштинові ниті вже були там. Я відчула ще дещо – якесь інше створіння з іншого часу. І простягнула до нього свої ароматизовані розмарином пальці, але було запізно. Той, хто там був, уже зник,
