паперу. Фотографія. – Моя дружина, моє дитя. Їх забрав наш ворог, давно. Якщо знайдете інших, можливо…
Я мигцем подивився на фото, і мене пронизав жах. То був маленький портрет для гаманця – жінка, що тримає на руках немовля. Помітно було, що Сєрґєй носив його з собою давно. Люди на знімку були досить приємними, та саме фото (чи його негатив) зазнало пошкодження, може, його витягли з пожежі, й від високої температури обличчя розплавилися й неначе були зліплені зі шматків. Досі Сєрґєй ніколи не згадував про свою сім’ю; відколи ми з ним познайомилися, він розмовляв тільки про те, щоб зібрати армію дивних, послідовно обійти всі контури й вербувати тих сильних тілом, хто вижив під час набігів і чисток. Але він ніколи не розповідав нам, для чого йому знадобилась армія. Щоб їх повернути.
– Ми їх теж знайдемо, – пообіцяв я.
Ми обидва розуміли, що це малоймовірно, але саме це йому потрібно було тієї миті почути.
– Спасибі, – сказав він, і його тіло обм’якло в калюжі крові.
– Довго він не протримається, – і Едисон лизнув Сєрґєю обличчя.
– Зараз спробую припалити рану, – сказала Емма. Швидко наблизилась до нього й заходилася енергійно терти долоні.
Едисон понюхав сорочку складаного чоловіка ближче до живота.
– Тут. У нього рана тут. – Емма приклала руки обабіч того місця, і, щойно засичала плоть, я миттю підвівся, відчуваючи, що можу знепритомніти.
Я визирнув у вікно. Ми ще тільки повільно виїжджали зі станції. Напевно, уламки на колії заважали поїзду набрати швидкість. Сигнали аварійного світла навмання вихоплювали з темряви розрізнені деталі.
Тіло мертвого витвора, наполовину присипане склом. Пом’ята телефонна будка, сцена мого прориву. Порожняк (я шоковано відзначив про себе його обриси), що підтюпцем біг платформою, проводжаючи поїзд, на кілька вагонів позаду, неспішно, наче ранішній бігун.
– Стій. Не підходь, – кинув я у вікно. Англійською. У голові стояв туман, знову заважав біль і тонкий свист.
Ми набрали швидкість і пірнули в тунель. Притиснувшись лобом до скла, я вивернув шию, аби ще раз бодай одним оком глянути на те, що лишилося позаду. Було темно, темно… А потім спалах світла, такий, як у фотоапарата, осяяв усе, і я ніби в стоп-кадрі побачив порожняка. Той летів, ноги відірвалися від платформи, а язики, мов ласо, метнулися вперед і вхопилися за перекладину на останньому вагоні.
Чудо. Прокляття. У чому різниця, я ще до пуття не розібрався.
Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма – за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона.
Емма підняла його тонку сорочку.
– Кров уже не тече, – повідомила вона, – але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре.
– Там він теж може померти, – зауважив
