із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.
– Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, – пробурчав Едисон.
– І де той порожняк, коли він так потрібен? – недбалим тоном промовила Емма.
– Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, – сказав я. – І що ти мала на увазі?
– Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.
– А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.
Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала – один раз, потім другий.
– А це за що? – здивувався я.
– Ти справді не здогадуєшся?
– Про що?
– Який ти безмежно чудесний і дивовижний.
Едисон застогнав.
– Ти володієш приголомшливим талантом, – прошепотіла Емма. – Усе, що тобі треба, – трохи попрактикуватися.
– Можливо. Але коли в чомусь практикуєшся, то робиш помилки, а помилки в такому ділі будуть коштувати життя людям.
Емма стиснула мою руку.
– Нові навички найкраще відпрацьовувати, коли на тебе щось трохи тисне.
Я спробував усміхнутися, але вичавити з себе усмішку не зміг. Від думки про всю шкоду, яку я міг заподіяти, занадто сильно боліло серце. Це моє вміння було схоже на заряджений пістолет, з якого я не вмів стріляти. Чорт забирай, я навіть не знав, де в нього дуло, щоб відвести від себе. Краще його відкласти вбік, перш ніж він вибухне у мене в руках.
На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку.
– Нам по шиї надають, – і дівчина поцілувала його в шию.
Хлопець відкинув піжонське пасмо волосся, що лізло в очі – «Не парся, мала, я весь час так роблю», – а тоді побачив нас і застиг нерухомо. Його брови двома параболами полізли на лоба. Двері, через які увійшла парочка, з глухим стуком зачинилися за їхніми спинами.
– Привіт, – недбалим тоном сказав я, так, неначе ми не сиділи на підлозі поряд із помираючим чоловіком, усі заляпані кров’ю. – Що чути?
Тільки не зірвися. Не викажи нас.
Хлопець наморщив лоба.
– А ви?..
– Це костюми, – відповів я. – Зі штучною кров’ю трохи переборщили.
– А, – сказав хлопець, явно мені не повіривши.
Дівчисько витріщилося на складаного.
– А він?..
– П’яний, – пояснила Емма. – Нажлуктився так, що на ногах не тримається. Тому й розляпав усю штучну кров на підлогу.
