як сильно калатає серце.
– Вона сховала нас, скориставшись своїм даром домовлятися з рослинами, в деревах і під молоденькими чагарниками. Ми так добре були замасковані, що витворам знадобилося б багато днів, аби нас із тих чагарів повитягати. Але вони пустили газ і вигнали нас на відкриту місцину.
– Газ! – вигукнула Емма. – Ті виродки клялися, що більше ніколи його не використають!
– Схоже, вони брехали, – сказав Едисон.
Якось я бачив у одному фотоальбомі пані Сапсан знімок такої атаки: витвори у примарних масках із контейнерами для дихання стояли в розслаблених позах й випускали в повітря хмари отруйного газу. Смертоносною речовина не була, але від неї горіли легені й горло, а все тіло пронизував жахливий біль. Розказували, що той газ паралізував імбрин і вони не могли виборсатися зі своєї пташиної форми.
– Коли вони нас оточили, – вів далі Едисон, – то влаштували допит на тему, де зараз пані Королик. Вони в її вежі все поперевертали догори дриґом… шукали мапи, щоденники, не знаю, що… А коли бідолашна Дідра хотіла їх зупинити, її застрелили.
Переді мною промайнуло видовжене обличчя емурафи: простакувате, з випнутими зубами, таке миле, – і в шлунку замлоїло. Якою треба бути людиною, щоб убити таке створіння?
– Господи, який жах, – промовив я.
– Жах, – без особливих емоцій погодилася Емма. – А дівчатка?
– Маленьку схопили витвори, – сказав Едисон. – А іншу… ну, там була бійка з кількома солдатами, вони стояли близько до краю урвища, і вона впала.
Я кліпнув очима.
– Що? – На якусь мить світ навколо став розмитим, та потім картинка знову почіткішала.
Емма вся напружилась, однак жоден м’яз не здригнувся на її обличчі.
– Тобто як це – впала? Далеко впала?
– Урвисько там круте. Тисяча футів, не менше[1]. – Його м’ясисті щоки поникли. – Мої співчуття.
Я важко опустився на підлогу. Емма залишилася стояти. Тільки кісточки пальців, що стискали поручень, побіліли.
– Ні, – твердо сказала вона. – Ні, такого не може бути. Може, вона вхопилася за щось, поки летіла. За гілку якусь чи за виступ…
Едисон уважно вивчав поглядом запльовану жуйкою підлогу.
– Це можливо.
– Чи дерева внизу пом’якшили її падіння й упіймали її, наче сітка! Вона вміє з ними розмовляти, ти ж знаєш.
– Так, – відповів він. – Сподіватися треба завжди.
Я спробував собі уявити, як це – коли тобі пом’якшує падіння гостра сосна. І не зміг. На моїх очах пломінчик надії, який запалила Емма, згас, вона відпустила поруччя й важко впала на сидіння поряд зі мною.
Мокрими від сліз очима вона глянула на Едисона.
– Співчуваю. Ти втратив подругу.
Він кивнув.
– І я тобі теж співчуваю.
– Якби з нами була пані Сапсан, нічого б цього не сталося, – прошепотіла
300 м.
