доні руки простягувати! Як покажу, то ноги протягнеш!
А Стьопка скавулить псом недобитим:
– Повішусь! Повішусь, гади ви такі!..
7
Наступного дня потрусини мали бути, але куди там!.. Які потрусини? Милоська з носом перебитим лежить, а зятька й слід простиг – ще вночі звихрився…
Сміху й пересудів було на селі і до зими, і цілу зиму, тільки під весну забуватись людям ця пригодонька стала, та й то як зійдуться дві чи три кумасі поплескати язиками, то вже ж неодмінно хоч кількома словами, а згадають: «Ну, що там Дизьова Милоська? Замужем чи вже у розводі?»
Не лишалося Милосьці нічого кращого, як вивтікати од глузувань та насмішок людських до міста.
Ех!.. а було ж послухай батька з матір’ю!..
8
Влаштувалася на фабрику, дали їй спецівку і папірця на поселення в гуртожиток. Прийшла поселятися, а комендант – навідріз:
– Містов нєту!
– Як же нема? – тицькає Милоська йому папірця. – Та мене ж послали!
– Куда?
– До вас, ось і направлення.
– Можєшь подтірєть ім кої-чьто! – розлютився комендант. – Ілі замєсто затичькі пріспособіть, а містов у міня нєту!
– Та ж мене послали до вас! – мало вже не вмивається рясними слізьми Милоська.
– Будішь мнє здєсь права качать, так я тіб’я знаїш куда пашлю?!
– Права не маєте! – занервувала Милоська.
– Да іді ти в пєнь!
Комендант запосягся виштовхувати Милоську в коридор.
– Попріїзжают тут у город всякії шавкі дірівєнскії і вийобуваютця! Іді падмойся сначала!
І так турнув бідолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зітерла носом фарбу на підлозі.
– Научісь вопєрвих с начальством разговарівать, дірьовня!
Побігла Милоська назад на фабрику – скаржитися.
До директора хотіла, та секретарша не пустила.
Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валідолу дала, мінералки.
– Випєй, дєвушка, а я сійчас всьо устрою.
Натисла наманік’юреним пальчиком на кнопочку селектора.
– Іван Дєнісавіч? Чьто жє ви нє прєдупрєділі, чьто мєст в абщєжітії нєт?
«Кто ета сказал, чьто нєт?» – озвався динамік голосом коменданта.
– Значіт, єсть мєста?
«Єсть! Пачєму би ім нє бить?»
– Тагда нє пайму я, Іван Дєнісавіч, пачєму ви атказалі в пасєлєнії дєвушкє, каторая полчаса назад пріхаділа к вам?
«Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався від обурення. – Клівіта ето! Формінная клівіта! Я бил занятой і папрасіл єйо абаждать за двєр’ю, а чєрєз мінуту вихажу, так єйо і слєд простил!»
– Ну, харашо, Іван Дєнісавіч, харашо! Ана, навєрноє, нє поняла вас. Самі понімаєтє, только в город прієхала, нє прівикла єшьчо к абщєнію в нових условіях. Ви уж прастітє єйо і пасєлітє.
«Ладно, пускай пріходіт. Па правдє гаваря, рабочій
