можеш устроїтися, місця є.
– Ким?
– Ну, в цеху, робітником. Грузчики непогано заробляють.
– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Нє, грузчиком не хочу.
– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.
– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе під пахвою. – Але це діло серйозне.
Якийсь час мовчки терещились одне на одне.
– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збігає, а діло, що привело її сюди, застовбичилося; у душі звивала гніздечко тривога, повертатися у село ні з чим Милосьці аж ніяк не хотілося.
– В дім не можна, – сказав Стьопка, і знов почухався.
Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдієш? Мусила миритися.
– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони мені все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спіши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хіба не правду кажуть мати?
Милосьці на язиці засвербіло гостреньке слівце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякає, аби тільки не зірвалося…
Отож, сплюнувши те слівце під ноги, запропонувала:
– То, може, на острів підем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаєш?
Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.
– А що? – озирнувся скрадливо, ніби боявся, що хтось підслуховує їх. – На острів можна піти. Тільки знаєш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я піду тою, – махнув рукою в протилежний бік, – щоб разом нас не бачили. Зійдемось біля кладки, добре?
«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобі предур, на всю голову!»
А вголос – стишено й лагідно:
– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…
11
Ой, як же воно, трясця його матері, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужі, як ото полюбовники чи парубок з дівкою, котрим приспічило так, що нікуди не дітися, а тільки одно в головах – хоч за клунею, хоч під копицею, а хоч і в кущах, лишень би швидше!..
Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотіла поспіти до автобуса на вечірній рейс, Стьопку ж інша притика підганяла – все, що він про свої амури наґалдикав, чистісінькою брехнею було, за півроку не підступився до жодної дівчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти від природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тільки трапився більш-менш годящий кущик, метнув спішно у траву піджачка й завалив Милоську, як колій свинку…
12
Була Милоська й не дурна ніби, і в школі на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неї по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потім – сиди та суши мізки: як воно таке могло статися й що його робити?
Так і другого дня після візиту до Стьопки.
Вийшла на асфальт в місто добиратися. Всі люди – як люди (а по неділях село випроваджує не один десяток «торбешників»),
