«Зіницю всесвіту»– найбільший у світі алмаз – камінь, що зробить його плем’я непереможним.
– А хто такий Саламандр? – Василька дуже зацікавила розповідь незнайомця.
– По легенді, це міфічний цар підземного народу, що живе глибоко під землею в проритих підземних ходах.
– Як гноми?
– Можливо, що так. Ці істоти будовою схожі на великих ящірок, але дуже розумні. У легенді сказано, що великий Цар Саламандр заповів, щоб його поховали разом із алмазом десь біля Снєжкової гори, що прийде час і по його сапфір прийдуть «Білі саламандри», щоб врятувати Землю. Але бачите, це казкова легенда, хоча має певні поетичні цінності.
– Пхе! То це все казки, а ми вже тут вуха розвісили, – пхекнув Мишко. – Звісно, і тоді були охочі поскладати побрехеньок.
– Як ти? – перебив його Миколка. Хлопці дружно розсміялись. Професор і собі посміхнувся.
– З вами весело, але піду наглядати за моїми помічниками, щоб, бува, чогось не поцупили. На мою експедицію в інституті грошей не знайшли, тому я все організував за свій кошт. Добре, що знайшовся спонсор, але його умова була, щоб я найняв його людей. А в мене особливої довіри до них немає. Тут я маю ще перевірити один мій здогад. Мені вже час. Чекайте? Так, так… Час! – він вдарив долонею собі по лобі. – Як я зразу не подумав! Це ж літній час…
Бородач взяв наповнену флягу, й подерся вгору, навіть не попрощавшись із хлопцями.
– Дивний якийсь, зірвався як навіжений. Мабуть, перегрівся від своєї науки, – покрутив пальцем коло виска Миколка.
– Хе! Порозказував нам тут казок. Ящірки розумні. Камінь чарівний. Ніби ми маленькі діти, – Мишко зневажливо відкопилив губу.
– Але ж про підземний хід може й правда. Куди ж дівались захисники фортеці? – з надією запитав Василько. Йому дуже вже хотілось вірити в розповідь незнайомця.
– Так, і Чудо-Юдо на болоті? Ти коли набудь про нього чув? – не відступав песимістичний Мишко.
– Я чув! – втрутився в розмову Сашко, що досі мовчки слухав суперечку друзів.
– Ти! – усі повернули голови в його сторону.
– Так! Баба Параска мені розповідала про страшне Пустомитське болото. Коли вона була ще дівчинкою, пішли вони з матір’ю по брусницю й заблукали на болоті. А коли вийшли під вечір до Чорного озера, вода на озері спінилась, й звідти виринула велика зелена голова, а потім і вся істота, схожа на велику мавпу. Були вже сутінки й вони, кинулися тікати, ледь не вмерши зі страху. З тієї пори, ніхто із села до болота не наважувався підійти. А хто все таки випадково забрів до жахливого місця, то хутчіш тікав, бо звідти було чути, особливо під вечір, страшний стогін і гучне кумкання, ніби з того світу.
– Ну, годі тут жахливчики розказувати. Ми знаємо який ти мастак різні страхітливчики розповідати. У тебе на компі одні монстрерні ігри. – Зупинив оповідача Василько, бо в Сашка очі так розгорілися від розповіді, ніби він тільки-но
