style="font-size:15px;"> – Я знайшов розгадку, ще трохи й ми дістанемо скарб.
– Хватить нам твоїх казок – по горло ситі! – Старший із копачів підніс собі до горла здоровенного тесака, яким він недавно відкривав консерви.
– Коли я розмовляв із дітьми біля джерела, то все зрозумів. Справа в часі. Ми робили все правильно, по стародавньому рукопису, та не врахували різницю в часі. Зараз ми живемо по літньому часу, а раніш ніхто не змінював на літній і зимовий, жили за астрономічним годинником. Ми ж виміряли все за літнім часом, тому й помилилися на годину, а це добра сотня метрів. Значить треба взавтра о п’ятій визначити місце копання. Правда, ми день втратили та похибка не повинна бути значною.
– Чого ждати до завтра? Давай, рити я вже пообідав! – Здоровило зі шрамом на обличчі вхопився за держак лопати. Він не все зрозумів зі слів Професора, але йому дуже кортіло якнайшвидше дістати закопані гроші.
– Ти, що, дурню, хочеш перерити все підніжжя цього горба? Так тобі й до морозів часу не вистачить, – остудив запал напарника Адмірал.
– Ну що ж, тоді ми йдемо загоряти. Я не проти викупатися. А ти, «наука» трудодень нам запиши! І так, щоб весь світловий день, по повній програмі оплатив. Хі – хі – хі! – хихикнув своїм писклявим голоском Зуб. Копачі підвелися й попрямували вниз до води. Невелике озерце біля підніжжя пагорба віддзеркалювала промені полуденного сонця й манило прохолодою. Роздягнені чоловіки підбігли до водойми наповненої зеленкуватою водою.
– А – а – а ! – викрикнув кульгавий і шубовснув у воду. За ним стрибнув і його напарник. Вода від масивних тіл розлетілася в різні боки, а двоє громил опинилися в глинистому мулі. Ще, трохи поборсавшись і обмазавшись багнюкою з ніг до голови, горе-нирці виповзли животами на сухе. Озерце виявилося з дуже мулким дном.
– Зубе, телепню, чого не попередив, що ця клята калюжа така мілка! Я мало в’язи собі не скрутив.
– Звідки ж я знав? Думав тут глибоко, – виправдовувався, як міг, більший із купальників.
Брудні й липкі, вимащені як чорти, вони побрели до джерела й заходилися змивати з себе крижаною водою вже підсохлу глину. Після такого обмивання обоє вибралися на сонце й цокочучи від холоду зубами, продовжували звинувачувати один одного в невдалому купанні.
– Недоумку, чого я з тобою зв’язався? Казав Шеф найди собі пристойного напарника. Взяв на свою голову телепня, нащо я тебе витяг з тюрми?
– Адмірале, погодься, я ж тут ні при чому. Копанка зверху видалася глибокою, та й ти ж першим стрибнув.
– Ти завжди себе вигородиш, а я ще «чахотку» зароблю від цієї води. Навіщо Шефові знадобився той чортів камінь, а що як бородата «наука» нас підставить? Дарма землю ритимемо?
– А як знайдемо скарб, тоді що, ще й із Професором ділитися доведеться?
– Що – повний бовдур? – Адмірал крутнув пальцем коло скроні. – Шеф сказав: «Ніяких свідків. Ваше золото – мій камінь і баста !»
– Як думаєш, Адмірале, тут, справді, є золото?
– Дурниці.
