знаю. Якось воно буде.
Довсон нічого не відповів, лише дивився у підлогу.
– Ти повинна вчитися, – зрештою зауважив він.
– Я не переймаюся через навчання, – відказала Аманда. – Я через тебе переймаюся.
Він відпустив її, руки його безсило повисли.
– А я через тебе. І тому не можу це в тебе забрати.
Вона розгнівано захитала головою:
– Ти нічого не забираєш у мене, це все батьки! Ставляться до мене, як до малої дитини!
– Вони чинять так через мене, й ти чудово це знаєш, – він із силою копнув землю. – Якщо справді любиш когось, то треба відпустити, правда ж?
Очі її вперше спалахнули люттю.
– І що, як цей хтось потім повертається, то це така вже доля?! Так ти на це дивишся?! Як на якусь мелодраму?! Якесь кліше? – Вона схопила його за руку, її нігті лишали глибокі борозенки на його шкірі. – Ми з тобою не кліше! Ми зможемо якось так, щоби все вийшло. Я можу працювати офіціанткою чи що, і ми винайматимемо житло.
Він намагався говорити спокійно, щоби вона не почула надламаності в його голосі:
– Як? Гадаєш, мій батько отак просто припинить чинити так, як чинить зараз?
– Ми можемо кудись поїхати.
– Але де? З чим? Я нічого не маю. Хіба ти не розумієш? – сказавши це, він помовчав, і коли вона нічого не відказала, вів далі: – Я просто намагаюся реалістично дивитися на речі. Ми тут про твоє життя говоримо. І… Я більше не можу бути його частиною.
– Ти що таке кажеш?
– Я намагаюся сказати, що твої батьки мають рацію.
– Ти не можеш насправді так думати!
Голос її звучав майже перелякано. Він дуже хотів обійняти її просто зараз, та навмисне зробив крок назад.
– Іди додому.
Вона потяглася до нього:
– Довсоне!..
– Ні! – відрубав він, різко відступаючи назад. – Ти не слухаєш. Це кінець, ясно? Ми спробували, в нас не вийшло. Життя іде.
Вона зблідла, обличчя її стало схоже на парафінову маску без жодних ознак життя.
– То це кінець?
Замість того, щоб відповісти, він змусив себе відвернутися й отак піти до гаража. Він знав, що одного погляду на неї буде достатньо, аби передумати, та вчинити так із нею він просто не міг. Він ніколи так із нею не вчинить. Він схилився над відкритим капотом фастбека, щоби вона не побачила, як по його щоках течуть сльози.
Коли Аманда нарешті пішла, Довсон безсило сповз на вкриту іржою підлогу гаража поряд з автом і так просидів декілька годин, аж поки Так не вийшов до нього й не сів поряд. Старий довго не промовляв ані слова. Зрештою він сказав:
– То ти все-таки попрощався із нею.
– Я мусив так вчинити, – ледве промовив Довсон.
– Ага, – кивнув Так. – Це я теж почув.
Сонце входило в зеніт, безжально випалюючи навколишнє безвітря,
