нахилився й торкнувся гротескно вивернутої шиї фермера.
– Мертвий.
– Що воно таке, розсипане там навкруг нього? Оті білі клаптики?
Джендрон підібрав найбільший шматок.
– Гадаю, це щось з отих комп’ютерних штуковин з музикою. Либонь, розбилася, коли він врізався у… – Він махнув рукою перед собою. – Ну, ти розумієш.
Звіддаля долинуло виття, воно звучало хрипкіше й голосніше за попередній звук міської ревуна.
Джендрон кинув у той бік короткий погляд.
– Пожежна сирена, – промовив він. – Дуже вчасно ж вони.
– Пожежники їдуть із Касл Рока, – проказав Барбі. – Я їх чую.
– Невже? Тоді в тебе гостріший за мій слух. Скажи мені знову своє ім’я, друже.
– Дейл Барбара. Для друзів – просто Барбі.
– Ну, Барбі, що тепер?
– Пропоную йти далі. Ми вже нічим не допоможемо цьому хлопцеві.
– Авжеж. Навіть зателефонувати нікому не можемо, – похмуро погодився Джендрон. – Мій мобільний зостався там. А в тебе, гадаю, його нема?
Барбі мав мобільний телефон, але полишив його в тепер вже звільненій квартирі, разом із зайвими шкарпетками, джинсами, сорочками й білизною. Він вирушив у нові землі лише з тим, що було надіто на ньому, бо нічого не бажав нести з собою з Честер Мілла. Окрім пари добрих спогадів, але для них йому не треба було ні валізи, ні навіть наплічника.
Такі речі важко пояснювати чужій людині, тож він лише мотнув головою.
Сидіння «Діра» було покрите старою ковдрою. Джендрон заглушив двигун трактора, стягнув ковдру і накрив нею тіло.
– Сподіваюся, він слухав щось, що йому подобалося, коли це трапилось, – промовив він.
– Так, – погодився Барбі.
– Ходімо. Давай дійдемо до кінця цього казна-що. Я хочу потиснути тобі руку. Може, навіть вдасться прорватися й обійняти тебе.
Невдовзі по тому, як було знайдено тіло Руа – зараз вони вже були майже поряд з місцем аварії на шосе 117, хоча самі поки що цього не знали, – їм трапився маленький ручай. Обидва чоловіки застигли мовчки, кожний по свій бік бар’єра, дивлячись на цю дивину.
Врешті Джендрон промовив:
– Святий Ісус-стрибучий.
– На що воно схоже з твого боку? – запитав його Барбі. Сам він тільки бачив, як здіймається й розтікається підліском вода. На вигляд це було схоже на те, ніби ручай перегородила якась невидима гребля.
– Навіть не знаю, як це описати. Зроду не бачив нічого подібного.
Джендрон замовк, стиснувши долонями собі щоки, від чого його й без того довге лице стало ще більше схожим на персонаж картини Едварда Мунка[49]«Скрик».
– Хоча ні. Бачив. Одного разу. Трохи схоже. Коли приніс додому парочку золотих рибок у подарунок моїй доні на шестиліття. Чи, може, їй тоді виповнилося сім. Я приніс їх із зоокрамниці додому в пластиковому пакеті, от
Едвард Мунк (1863–1944) – норвезький художник-символіст, передвісник експресіонізму; різні версії картини «Скрик» створювалися автором у 1893–1910 рр.
