звернувся він до Келверта. – Тебе неправильно поінформували.
Наперед виступив Алден Дінсмор.
– Містере Ренні, я не второпаю, як ви можете таке казати, коли самі не знаєте, в чому полягає інформація.
Ренні йому посміхнувся. Принаймні розтягнув губи.
– Я знаю Дейла Барбару, Алдене; і самої цієї інформації мені вже достатньо. – Він знову обернувся до Ерні Келверта. – Отже, якщо тобі більше…
– Тихо, – підняв руку Келверт. – Хтось на зв’язку.
Великому Джимові не подобалося, коли хтось його затикав, а особливо якщо це був якийсь бакалійник на пенсії. Він вирвав телефон з руки Ерні так, ніби Келверт був його секретарем, що тримає слухавку, тільки щоб передати її босу.
Голос у мобільному промовив:
– З ким я говорю? – Менш як півдесятка слів, але їх стачило, щоб Ренні зрозумів, що він має справу з якимсь дурв’ячим сином, чиновником. Знає Бог, він мав справу з достатньою їх кількістю за свої тридцять років засідання в міській раді, і федеральні чиновники були з усіх них найгіршими.
– Говорить Джеймс Ренні, другий виборний Честер Мілла. А ви хто, сер?
– Доналд Возняк, Служба національної безпеки. Як я зрозумів, у вас там виникла якась проблема на шосе № 119. Якогось роду перешкода.
Перешкода? Перешкода? Що це ще за федеральний жаргон?
– Вас дезінформували, сер, – відповів Ренні. – У нас тут літак – літак цивільний, місцевий літак – намагався здійснити посадку на шосе й зіткнувся з вантажним автомобілем. Ситуація перебуває під цілковитим контролем. Ми не потребуємо допомоги Служби національної безпеки.
– Містере Ренні, – промовив фермер. – Тут зовсім не те трапилося.
Ренні відмахнувся від нього і рушив до першої машини поліції. З неї вилазив Генк Моррісон. Дебелий, футів шість зросту чи близько того, але повний ледащо. А за ним підкотила й дівчина з добротними, великими цицьками. Веттінгтон її прізвище, ця ще гірша за ледащо: меткий язик при тупій голові. А вже далі, слідом за нею, під’їжджав Пітер Рендолф. Заступник шефа Рендолф був Ренні до душі. Оце людина, що готова про все подбати. Якби це Рендолф був черговим тієї ночі, коли трапилася колотнеча біля того ідіотського кубла, типу бару, Великий Джим був майже певен, що містер Дейл Барбара навряд чи ошивався б сьогодні в місті та ще й когось збурював. Фактично, містер Барбара сидів би зараз за ґратами в Року. І для Ренні такий варіант був би найприйнятнішим.
Тим часом чоловік зі Служби нацбезпеки – і в них вистачає нахабства називати себе агентами? – все ще щось сокорив.
Ренні перебив його.
– Дякую за увагу з вашого боку, містере Вознер, але ми й самі тут уже впоралися. – І, не прощаючись, натиснув кнопку «відбій». Віддав телефон Ерні Келверту.
– Джиме, не думаю, що це було розумно.
Ренні його проігнорував, він дивився на Рендолфа, котрий, не вимикаючи мигавки, зупинився за машиною цієї
