громадяни, все скінчилося, нічого нового ви більше не побачите, звільніть дорогу для проїзду пожежників і поліції, відступіть назад, звільніть територію, розходьтеся по домах, наза…
Вона вдарилася об щось. Ренні не мав поняття, що б то могло бути, але результат побачив. Спершу на щось наштовхнулися криси її капелюха. Вони зігнулися, капелюх злетів і покотився їй за спину. За коротку мить і ті її нахабні цицьки – ота гаспидська пара розривних снарядів – сплюснулись. А слідом вона вже мала розквашений ніс, кров з якого хлюпнула просто на щось… і почала стікати довгими цівками, як ото, бува, фарба по стіні. З шокованим обличчям вона плюхнулася на свою пухкеньку дупу.
Вражий фермер і тут уставив шпильку.
– Бачив? А що я казав?
Рендолф із Моррісоном не бачили. І Перкінс не бачив; вони якраз радилися утрьох біля капота шефового авто. Ренні ледь не рушив на допомогу Веттінгтон, але до неї вже поспішили інші, а крім того, вона сиділа занадто близько до того чогось, на що наштовхнулася. Натомість він поспішив до чоловіків, напустивши на себе авторитетний вигляд, випнувши вперед солідний живіт. І не забув по дорозі кинути погляд на фермера Дінсмора.
– Шефе, – промовив він, вклинившись між Моррісоном і Рендолфом.
– Привіт, Великий Джиме, – кивнув йому Перкінс. – Ти, бачу, марно часу тут не гаяв.
Можливо, з боку Дюка це була шпилька, але Ренні, старий хитрий лис, не заковтнув наживку.
– Боюся, тут відбувається дещо складніше за те, що бачить око. Гадаю, комусь треба мерщій зв’язатися зі Службою нацбезпеки. – Зробивши паузу, він набрав ще серйознішого вигляду. – Я не кажу, що тут замішано тероризм… проте не можу й сказати, що тут нема його сліду.
Дюк Перкінс дивився повз Великого Джима. Туди, де Ерні Келверт із Джонні Карвером, завідувачем міллівської крамниці «Паливо & Бакалія», якраз зводили на ноги Джекі. Вигляд вона мала трохи запаморочений, з носа текла кров, але загалом з нею все було нібито гаразд. Одначе сама ситуація в цілому не була нормальною. Звісно, будь-яка аварія, де є жертви, певною мірою породжує таке відчуття, але тут і зараз було більше дивного, ніж зазвичай.
По-перше, літак не робив спроби приземлитися. Дюку не вірилося в цю версію, бо забагато валялося навкруги шматків, до того ж розкидало їх по надто великій площі. А ще й роззяви. Вони неправильно стояли. Рендолф цього не помічав, а от шеф Перкінс одразу звернув на це увагу. Вони мусили б збитися в одну велику безладну купу. Так трапляється завжди, бо так люди почуваються комфортніше перед лицем смерті. А тут вони стояли двома окремими гуртами і той, що перебував за межею його міста, на моттонському боці, тримався страх як близько до все ще палаючого лісовоза. Адже ближче до нас нема ніякої небезпеки, дивувався він… то чому ж вони не наближаються сюди?
З-за повороту на півдні вигулькнули перші пожежні машини. Аж три. Дюк радісно собі відзначив, що друга в колоні має на борту напис золотими літерами: ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА ЧЕСТЕР МІЛЛА. ЕКІПАЖ
