затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел – Твіч – сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі[60], з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.
– Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, – сказав Расті. – Ти ж знаєш, куди нам треба?
Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько[61], він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.
– Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала – межа між Таркером і Честером, так?
– Так. Якийсь фургон перекинувся.
– Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. – Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. – Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?
– Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…
– Може, так, а може, й ні, – відповів Твіч. – Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча, можливо, він іще живий.
– Шеф Перкінс?
– Саме він. Гадаю, перспективи нікудишні, якщо серцевий стимулятор йому вибухнув крізь груди геть назовні – так повідомив Пітер Рендолф – але ж він шеф поліції. Відважний вождь.
– Твіче, друже, стимулятор не може вибухнути таким чином. Це абсолютно неможливо.
– Тоді, можливо, він іще живий і від нас буде якась користь, – сказав Твіч. На півдорозі до кабіни він дістав сигарети.
– У машині ти палити не будеш, – застеріг Расті.
Твіч сумно поглянув на нього.
– Якщо не поділишся, звісно.
Твіч зітхнув і вручив йому пачку.
– А, «Марлборо», – промовив Расті. – Мій найулюбленіший сорт дурі.
– Ти мене вбиваєш, – відгукнувся Твіч.
Вони проскочили на червоне світло в центрі міста на Y-подібному перехресті, де шосе 117 вливалося в шосе 119, під виючою сиреною, обидва з сигаретами в зубах, як ті чорти (вікна навстіж, за звичним стандартом), слухаючи, про що там люди теревенять по радіо. Расті мало що з тих балачок розумів, одне лиш знаючи напевно: працювати йому доведеться допізна.
– Друже, я не знаю, що там трапилося, – промовив Твіч. – Хоча ми точно побачимо справжню авіакатастрофу. Тобто місце катастрофи, але де вже нам кривити писки біля чужої миски.
– Твіче, ти просто якийсь собака скажений.
Рух був жвавий, люди здебільшого теж їхали в південному напрямку. У когось там, напевне, були якісь справи, але Расті подумав, що більшість із них, як ті мухи в людській подобі, летять на запах крові. Твіч без проблем обігнав за раз вервечку з чотирьох машин; на зустрічній смузі шосе 119, що вела на північ, було на диво
Радіостанція «цивільного діапазону» на частоті 27 МГц, яка в США вільно використовується будь-якими особами, а також громадськими й комерційними підприємствами.
Twitch – тут: «Смик».
