не скидалася на тяжко поранену, хоча була явно приголомшена загибеллю своєї подруги.
– Тоді вертайся. Повільно. Не поспішай. Відпочивай по дорозі, як відчуєш втому.
– А ти далі?
– Так.
– Усе ще гадаєш, що зможеш знайти кінець цієї штуки?
Барбі якусь хвилинку помовчав. Спершу він не мав щодо цього сумнівів, але тепер…
– Маю таку надію, – врешті відповів він.
– Ну тоді хай тобі щастить. – Джендрон махнув Барбі картузом, перш ніж надіти його на голову. – А я надіюся потиснути тобі руку раніше, ніж скінчиться цей день.
– І я тобі теж, – сказав Барбі й замовк, задумався. – Можеш зробити мені послугу, коли дістанешся до свого мобільного?
– Звісно.
– Зателефонуй до армійської бази у Форті Беннінг[62]. Поклич офіцера зв’язку і скажи йому, що маєш справу до полковника Джеймса О. Кокса. Скажи, що це терміново, що ти дзвониш на прохання капітана Дейла Барбари. Запам’ятаєш?
– Дейл Барбара – це ти. Джеймс Кокс – це він. Запам’ятав.
– Якщо ти до нього додзвонишся… Я не певен, що тобі пощастить, але якщо… розкажи йому, що тут відбувається. Скажи йому, що, коли ніхто ще не зв’язався зі Службою нацбезпеки, він буде першим. Можеш це зробити?
Джендрон кивнув.
– Зроблю, якщо додзвонюся. Щасти тобі, солдате.
Барбі радо обійшовся б без такого звертання, але натомість торкнувся пальцем свого чола. А тоді рушив далі шукати те, чого знайти вже не сподівався.
Він знайшов лісову дорогу, яка йшла приблизно вздовж бар’єра. Забута, заросла просіка, та все ж таки рухатись нею було легше, ніж продиратися крізь суцільні чагарі. Час від часу він завертав на захід, перевіряючи, чи на місці стіна, що відокремила Честер Мілл від зовнішнього світу. І щоразу вона була на місці.
Діставшись туди, де шосе 119 прощалося з Честером, переходячи на територію братського Таркера, він зупинився. Якийсь добрий самарянин по той бік бар’єра вже відвіз водія перекинутого фургона, але сам автомобіль так і залишився лежати, блокуючи дорогу, немов велика мертва тварина. Задні двері від удару розчахнулися навстіж. Асфальт було всіяно солодощами: «Хо-Хо», «Девіл Догзами», «Рінг Дінгами», «Твінкі» й арахісовими крекерами. Юнак у майці з портретом Джорджа Стрейта[63] сидів на пеньку і їв ті самі крекери. В одній руці він тримав мобільний телефон. Він подивився на Барбі.
– Йо, ти прийшов з… – Він показав рукою кудись за спину Барбі. Виглядав він утомленим, безрадісним, стривоженим.
– З іншого кінця міста, – підтвердив Барбі. – Ага.
– Невидима стіна тягнеться всюди? Кордон запечатано?
– Так.
Юнак кивнув і натиснув кнопку на своєму телефоні.
– Дасті? Ти там? – трохи послухавши, він промовив. – Окей. – І вимкнув телефон. – Ми з моїм другом Дасті почали східніше звідси. Розділилися. Він пішов
Форт Беннінг – заснована 1918 року військова база неподалік міста Коламбас у штаті Алабама; головний центр навчання піхотинців, десантників та інших родів військ армії США.
Джордж Гарві Стрейт (нар. 1952 р.) – співак-гітарист, «жива легенда» музики кантрі, автор найбільшої кількості топ-хітів серед музикантів усіх жанрів.
