фірмовим знаком, майнула на її обличчі.
– Схоже на те, що Честер Мілл не бажає вас відпускати, містере Барбара.
– Схоже, що так, – погодився він. Те, що вона знала про його відхід звідси – і з якої саме причини – не здивувало Барбару. Він достатньо часу прожив у Міллі, аби розуміти, що Джулія Шамвей знає все, про що тут варто знати.
Розі помітила його, якраз коли збиралася розставляти на чотиримісному столику, довкола якого згромадилися шість клієнтів, квасолю з сосисками (плюс обсмалені рештки чогось, що колись, певне, було шматками свинини). Тримаючи по дві тарілки в кожній руці й ще парочку на згинах ліктів, вона заціпеніла з виряченими очима. А тоді посміхнулася. Ця її усмішка була сповнена непідробного щастя й почуття полегшення, і серце його зраділо.
«Отаке-то воно, повернення до милого дому, – подумалось йому. – Хай мене чорти візьмуть, якщо це не так».
– Та невже це ти, Дейле Барбара, я й подумати не могла, що побачу тебе колись знову!
– Мій фартух ще живий? – спитав Барбі трохи сором’язливо.
Врешті-решт Розі прийняла його, дала йому роботу – якомусь приблуді з кількома написаними ручкою рекомендаціями в наплічнику. І потім сказала, що цілком розуміє його намір залишити місто, татусь Джуніора Ренні не той чолов’яга, котрого варто мати своїм ворогом, але в Барбі все одно було відчуття, ніби він покинув її в біді.
Розі сяк-так примостила на стіл тарілки й поспішила до Барбі. Їй, невисокій огрядній жіночці, довелося стати навшпиньки, щоб його обняти, але вона з цим впоралась.
– Я така рада тебе бачити! – прошепотіла вона.
Барбі теж її обняв і поцілував у тім’я.
– Великий Джим і Джуніор не зрадіють, – промовив він. Але жодного з Ренні, принаймні зараз, не було тут; уже за одне це можна бути вдячним. Барбі усвідомив, що на якусь хвилину інтерес до його особи тутешніх завсідників переважив навіть природну цікавість до показу їхнього міста на національному телеканалі.
– Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! – відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністю – вона все говорила пошепки. – А я думала, ти поїхав собі геть!
– Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.
– А ти бачив… оте все?
– Так. Розповім пізніше.
Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі…чи хоча б на п’ять…»
– То я можу знову отримати свій фартух?
Вона витерла собі кутики очей і кивнула.
– Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.
Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від
