Гунгерман.
– Авжеж, – відповідає Бамбус ї хихотить, ніби сказав щось страшенно смішне. Потім белькоче, цокаючи зубами – Холодно. Я не звик гуляти на свіжому повітрі.
Віллі витягає з кишені пляшку горілки.
– А хто тебе знову врятує? Передбачливий дядечко Віллі. Врятує від запалення легень і від холодної смерті.
– Шкода, що тут немає Едуарда, – каже Гунгерман. – Ви б могли його теж врятувати і заснували б з паном Валентином Бушем Товариство Едуардових рятівників. Це б його доконало.
– Облиште недоречні жарти, – озивається Валентин, який стоїть позад нього. – Хіба для вас капітал не священна річ? Чи ви, може, комуніст? Я ні з ким не ділюсь ним. Едуард належить мені.
Ми п’ємо. В місячному світлі горілка мерехтить, як жовтий самоцвіт.
– Ти ще кудись хочеш іти? – питаю я Віллі.
– Піду в Союз співаків Бодо Ледергозе. Ходімо зі мною. Там ви зможете обсохнути.
– Чудово, – каже Гунгерман.
Нікому не спадає на думку, що простіше було б піти додому. Нікому, навіть поетові смерті.
Ми крокуємо далі вздовж струмка. У воді віддзеркалюється місяць. Його можна випити – хто це колись так сказав?
Над містом стоїть пізнє задушливе літо, курс долара піднявся ще на двісті тисяч марок, голод збільшився, ціни виросли. Все дуже просто: ціни ростуть швидше за платню, отже, частина населення, яка живе на заробітки, оклади й пенсії, дедалі більше тоне в безпросвітних злиднях, а інша частина купається в ненадійному багатстві. Уряд споглядає. Завдяки інфляції він позбувся своїх боргів, а те, що він одночасно втрачає народ, ніхто не бачить.
Склеп для фрау Нібур готовий. Це бридка кам’яна коробка з кольоровим склом, бронзовими ланцюгами і посипаними жорствою доріжками, хоч і без скульптурних прикрас, які я пропонував їй; однак тепер фрау Нібур раптом відмовляється від нього. Вона стоїть на подвір’ї з строкатою парасолькою, в солом’яному капелюсі, прикрашеному лакованими вишнями, і з разком штучних перлів на шиї. Поруч з нею – якийсь тип у тісному картатому костюмі і в гетрах поверх черевиків. Грім одгримів, трауру як і не було, фрау Нібур уже заручена. Вона враз стала байдужа до пам’яті Нібура. Ім’я того типа, що прийшов з нею, – Ральф Леман, він відрекомендувався технічним консультантом. Костюм у нього, як на таке вишукане ім’я і професію, надто поношений. Зате краватка нова і оранжові панчохи теж – мабуть, то перші подарунки щасливої нареченої.
Бій ведеться з перемінним успіхом. Спочатку фрау Нібур заявляє, що взагалі не замовляла склепу.
– У вас є письмовий доказ? – з тріумфом питає вона.
Ґеорґ поблажливо пояснює їй, що в нашій роботі письмові докази не потрібні. У справах, пов’язаних зі смертю, ще цінується вірність і довіра. Крім того, в нас є понад десяток свідків. Фрау Нібур уже в печінках сидить у наших каменярів, у нашого скульптора і в нас самих із своїми претензіями. До того ж, вона дала завдаток.
– Саме так, – з неперезершеною логікою заявляє фрау Нібур. – Завдаток ми хочемо взяти назад.
– Отже, ви
