Я помічаю, що штани в нього теж надто короткі і надто вузькі.
– Та це ж було б курам на сміх! – каже він. – Ні, з нами так не вийде!
– З нами теж. Ми завжди маємо справу з клієнтами, які забирають те, що замовляли.
– Ми ж нічого не замовляли, – з новою відвагою втручається фрау Нібур. Вишні на її капелюсі погойдуються. – До того ж ви надто дорого хотіли.
– Тихо, Емілі! – гримає на неї Ральф.
Вона скоряється, злякана й щаслива, що він такий мужній.
– Є ще суд, – загрозливо додає Ральф.
– Сподіваємось, що таки є.
– Ви після одруження будете й далі тримати пекарню? – питає Ґеорґ Емілі.
Вона така злякана, що лише мовчки поглядає на свого нареченого.
– Аякже, – відповідає Ральф. – Звичайно, поряд з роботою в промисловості. А вам навіщо?
– Булочки й пиріжки були в неї надзвичайно смачні.
– Дякую, – манірно каже Емілі. – То як із завдатком?
– Я вам ось що запропоную, – заявляє Ґеорґ, стаючи раптом надзвичайно люб’язним. – Посилайте нам безплатно протягом місяця по дванадцять булочок щоранку і по шість пиріжків з фруктами щовечора, і тоді в кінці місяця ми повернемо завдаток, не вимагаючи, щоб ви брали склеп.
– Гаразд! – відразу згоджується фрау Нібур.
– Тихо, Емілі! – Ральф штовхає її в бік. – Ось чого захотіли! – сердито відповідає він Ґеорґові. – Повернути гроші через місяць! А що тоді вони будуть варті?
– Ну, то беріть склеп, – кажу я, – хай буде так.
Боротьба триває ще чверть години. Нарешті ми пристаємо на те, що половину грошей повернемо зараз, а половину через два тижні. Булочки й пиріжки нам таки будуть посилати. Ральф нічого не може вдіяти. На нашому боці інфляція. Для суду числа є завжди числами, незалежно від того, що вони означають. Коли б Ральф захотів повернути завдаток через суд, Емілі, мабуть, одержала б його десь аж через рік – ту саму суму, тоді вже нічого не варту. Тепер я розумію Ґеорґа: він знайшов чудовий вихід. Завдаток уже й так становить тільки якусь частину своєї колишньої вартості.
– Але де ж ми дінемо склеп? – питаю я Ґеорґа, коли заручені, нарешті, йдуть від нас. – Зробимо з нього собі приватну каплицю?
– Ми трохи переробимо дах. Курт Бах примостить на ньому скорботного лева або солдата при повній зброї, а коли буде треба, то й ангела чи постать зажуреної Німеччини. Двоє вікон виймемо й замінимо їх мармуровими плитами, на яких можна буде вибити імена, тоді склеп стане… – Ґеорґ робить паузу.
– Маленьким пам’ятником полеглим на війні, – докінчую я. – Але ж Курт Бах не зуміє зробити ані фігури ангела, ані солдата, ані Німеччини. Найбільше, що він може, це виліпити барельєф. Доведеться нам обмежитись своїм звичайним левом. Але для нього дах надто малий. К раще посадимо там орла.
– Навіщо? Одна левова лапа може звисати з постаменту. Тоді все буде гаразд.
– А що коли взяти бронзового лева? Фабрики металевих виробів одливають звірів якого завгодно розміру.
