Шімеля? – щебече Рене.
– Самовбивця? Що це має означатиі Хто мене кликав?
– Ваше сумління, Шімель, – кажу я.
– Це ж просто…
Я вже чекаю, що на губах у Шімеля виступить піна. Справжня насолода бачити, як цьому майстрові писати доноси відібрало, нарешті, мову.
Віллі наливає чарку і киває Шімелеві:
– За ваше здоров’я, хоробра кафедральна гієно! І не суньте більше свого носа до столика, де сидять чужі люди, та ще й дами.
Шімель зникає з якимось дивним звуком, ніби в ньому хтось відкупорив пляшку, але не з шампанським, а з зельтерською водою.
– Я знав, що він причепиться до нас, – заявляє Віллі, страшенно задоволений.
– Ти був неперевершений! – кажу я. – Звідки це раптом у тебе взялась така дотепність?
Віллі посміхається.
– Цю промову я вже виголошував щонайменше сто разів! На жаль, завжди сам, без Шімеля. Тому я й знаю її напам’ять. За ваше здоров’я, дітки!
Едуард трясеться від сміху.
– Я не можу! Помийниця життя! Страшний образ! Я почув його – і шампанське стало бридке, як помиї!
– Воно й раніше було таке, – зауважую я.
– Які ж ви ще діти! – хитає головою Рене.
– Ми б хотіли ними й залишитись. Постаріти дуже просто, – сміється Віллі. – Едуарде, рахунок!
Едуард приносить рахунки: один Віллі, другий нам.
Обличчя в Герди напружене. Вона чекає ще одного вибуху. Ми з Ґеорґом витягуємо свої талони і кладемо на стіл. Але Едуард не вибухає – він сміється.
– Нічого! – каже він. – Маючи такий виторг од вина, можна втратити на обіді.
Ми розчаровано перезираємось. Дами підводяться і обтрушуються, як курки, що встали з піску.
Віллі поплескує Едуарда по плечі.
– Ти джентльмен. Інший зчинив би галас, що від нього прогнали клієнта.
Едуард посміхається.
– Нічого, цей тип з тростинкою ще ніколи не залишав тут порядної суми. Завжди чекає, щоб його хтось запросив.
– Ходімо, – шепоче мені Герда.
Сукня тютюнового кольору лежить десь біля ліжка. Черевички з коричневої замші стоять під стільцем. Один навіть перевернувся. Вікно відчинене. Крізь нього в кімнату заглядає листя дикого винограду. Знизу, з «Альтштедтер Гоф», долинають приглушені звуки електричного піаніно. Грають вальс «Ковзанярі». Крізь музику час від часу чути глухі удари – це тренуються жінки-борці.
Біля ліжка стоять дві пляшки холодного, як крига, пива. Я відкупорюю їх і даю одну Герді.
– Де ти так засмагла? – питаю я.
– На сонці. Воно пече вже кілька місяців. Ти не помічав?
– Помічав. Але в конторі не засмагнеш.
Герда сміється.
– Коли працюєш у нічному клубі, то це простіше. Цілий день вільний. Де ти був увесь час?
– Ніде, – кажу я і раптом згадую, що
