style="font-size:15px;"> – А чому ж ні? Віллі зараз мільярдер.
– Треба мені було спитати її, яку саме вона хоче. Мабуть, ондатрову чи боброву.
– Лисячу, – байдуже кажу я. – Або, про мене, хай навіть леопардову.
– Леопардова надто тонка на зиму. Котикова робить жінку старою. Шуба з чорнобурої лисиці – дуже товстою. Найкраща, звичайно, норкова.
– Справді?
– Еге ж. Шуба на все життя. Але страшенно дорога. Безбожно дорога.
Я ставлю свою пляшку на підлогу. Розмова стає трохи неприємною.
– Все це мені не під силу. Я не можу купити навіть кролячого коміра.
– Ти? – здивовано питає Герда. – Хто ж про тебе каже?
– Я кажу. Кожен вразливий чоловік за такої ситуації прийняв би твої слова на свій рахунок. А я, як на теперішні часи, аж занадто вразливий.
Герда сміється.
– Ти вразливий, мій хлопчику? Однак я справді маю на увазі не тебе.
– А кого ж?
– Едуарда. Кого ж іще?
Я підводжуся.
– Ти хочеш примусити Едуарда подарувати тобі шубу?
– Звичайно, любий. Якщо мені тільки пощастить. Та може, коли Рене вже матиме… Чоловіки такі…
– І ти розповідаєш мені про це, лежачи зі мною у ліжку?
– А чому б ні? В такі хвилини мені спадають найкращі думки.
Я мовчу, зовсім приголомшений.
Герда повертає до мене голову.
– Ти образився?
– Принаймні, я спантеличений.
– Чого? Тобі слід було б ображатись, якби я вимагала шубу від тебе.
– А так я повинен пишатися, що ти хочеш мати її від Едуарда?
– Звичайно! Це свідчить про те, що ти не фраєр.
Я зиркаю на неї. Такого слова я не знаю.
– А що таке – фраєр?
– Той, у кого є гроші. Хто їх може витрачати на інших. Едуард, наприклад.
– Віллі теж фраєр?
Герда сміється.
– Наполовину. Для Рене.
Я почуваю себе досить-таки безглуздо і тому мовчу.
– Хіба я не правду кажу? – питає Герда.
– Правду? При чому тут правда?
Герда знову сміється.
– Мені здається, що ти справді заплутався. Яка ти ще дитина!
– Якраз у цьому випадку я й хотів би бути дитиною, – кажу я, – інакше…
– Що інакше?
– Інакше… – я замислююсь. Мені й самому не зовсім зрозуміло, що я мав на думці, однак все-таки пробую висловити це: – Інакше я почував би себе напівсутенером.
Тепер Герда вже голосно регоче.
– Для цього тобі ще багато чого бракує, мій хлопчику.
– Сподіваюсь, що бракуватиме й надалі.
Герда повертає до мене обличчя. Запітнілий кухоль вона тримає в себе на грудях, втішаючись його прохолодою.
– Бідний мій хлопчику, – каже вона, все ще сміючись, з неприємним напівматеринським
