нагору. Правда, в моїй комірчині ще не прибрано, але там я зможу приготувати вам каву. А поки закипить вода, ви, якщо захочете, гратимете на піаніно.
Ризенфельд одмахується.
– Я залишусь тут. Мені подобається така мішанина: середина літа, ранкова прохолода і надмогильні пам’ятники. Вона викликає апетит і додає життєрадісності. До того ж, тут стоїть горілка.
– Нагорі в мене є набагато краща.
– Мені досить і такої.
– Гаразд, як хочете, пане Ризенфельд!
– Чого ви так кричите? – питає Ризенфельд. – Я ж зл цей час не оглух.
– Дуже радий, що бачу вас, пане Ризенфельд, – відповідаю я ще голосніше і розкотисто сміюся.
Не можу ж я йому пояснити, що своїм криком сподіваюсь збудити Ґеорґа і дати йому зрозуміти, що трапилось. Наскільки мені відомо, різник Вацек поїхав учора на якийсь з’їзд націонал-соціалістів, і Ліза скористалася цією нагодою, щоб переспати ніч в обіймах свого коханця. Ризенфельд, сам того не знаючи, сидить, наче вартовий, перед дверима спальні. Ліза може вибратись тільки крізь вікно.
– Гаразд, тоді я принесу вам каву сюди, – кажу я і біжу сходами нагору. Там я беру «Критику чистого розуму», обв’язую її мотузкою, спускаю вниз і розгойдую перед Ґеорґовим вікном. Водночас пишу кольоровим олівцем на клаптику паперу: «Ризенфельд у конторі», роблю в записці дірку і спускаю її по мотузці на том Канта. Потім стукаю Кантом кілька разів у вікно, і незабаром звідти з’являється лиса Ґеорґова голова. Він подає мені знак. Ми розігруємо коротку пантоміму. Я даю ііому зрозуміти, що ніяк не спекаюсь Ризенфельда. Викинути ж його геть я не можу: надто залежить від нього те, чи матимемо ми свій насущний хліб.
Я тягну назад «Критику чистого розуму» і спускаю донизу свою пляшку горілки. Гарненька повна ручка випереджає Ґеорґа – вона ловить її і затягує всередину. Хтозна, коли Ризенфельд піде. А коханці тим часом дуже голодні після безсонної ночі. Тому я спускаю ще й масло, хліб та шматок ліверної ковбаси. Витягши нагору мотузку, я помічаю, що вона замащена на кінці губною помадою. В кімнаті Ґеорґа ніби хтось зітхає – то з пляшки вибивають пробку. Ромео і Джульєтта на якийсь час урятовані.
Пригощаючи Ризенфельда кавою, я зиркаю у вікно і помічаю Генриха Кроля, що крокує подвір’ям. Крім інших своїх цінних якостей, цей комерсант-патріот має ще звичку рано вставати. Він зве це: «Підставляти груди божій природі». Звичайно, «бога» він уявляє собі не лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.
Він браво трясе Ризенфельдові руку. Ризенфельд далеко не в захваті від зустрічі.
– Не турбуйтесь про мене, – каже він. – Я тільки випю кави і трошки подрімаю, поки треба буде йти.
– Як же так можна! Такий несподіваний і дорогий гість! – Генрих обертається до мене. – У нас немає свіжих булочок для пана Ризенфельда?
– Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері, – відповідаю я. – Здається, що в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана розхлябаність! В кайзерівській
