відповідає Герда. – Мені теж торішня мода більше подобається. Особливо ті чудесні черевички з ящіркової шкіри, які ти носиш. З кожним роком я їх люблю все більше.
Я зиркаю під стіл. Рене справді взута в черевички з ящіркової шкіри. Як Герда сидячи зуміла побачити їх, важко збагнути. Це одна з одвічних загадок жіноцтва. Незрозуміло, чому цей їхній талант не використовується для практичніших цілей – скажімо, щоб стежити за ворогом з прив’язних аеростатів при артилерії чи для якихось подібних культурних потреб.
Віллі перебиває їхній дует. Він сьогодні неперевершений – вєсь у світло-сірому: світло-сірі костюм, сорочка, краватка, шкарпетки, замшеві рукавички, а над усім цим, як вибух Везувія, – рудий чуб.
– Вино! – вигукує він. – Могильники бенкетують! Пропивають горе якоїсь сім’ї! Мене теж запрошуєте?
– Ми своє вино заробили не на біржі, ти, паразите на тілі народу, – відповідаю я. – Проте з мадемуазель де ля Тур ми охоче поділимось ним. Ми раді кожному, хто може налякати Едуарда.
Мої слова викликають у Герди приступ веселості. Вона штовхає мене під столом. Я відчуваю, як її коліно притуляється до мого. По спині в мене пробігає гаряча хвиля. Ми раптом стаємо ніби змовниками.
– Ви сьогодні, звичайно, теж іще налякаєте його, – каже Герда. – Коли він прийде з рахунком. Я відчуваю це. Я вмію вгадувати чужі думки.
Все, що вона каже, ніби за помахом чарівної палички, починає звучати для мене якось особливо. Що сталося? Чи мене заливає хвиля кохання, чи це тільки одвічна радість від того, що ти одбиваєш в іншого дівчину? Ресторан уже не здається мені просякнутим запахом їжі балаганом – він з неймовірною швидкістю, ніби гойдалка, мчить у простір. Я виглядаю у вікно і здивовано бачу, що міська ощадна каса й досі стоїть на тому самому місці. Навіть без Гердиного коліна її вже давно мала б змити інфляція. Однак камінь і бетон переживають діла людські і самих людей.
– Чудове вино, – кажу я. – Таке, ніби йому вже п’ять років.
– Йому більше, – заперечує Віллі, котрий зовсім не розуміється на винах. – Принеси ще дві пляшки, Едуарде.
– Навіщо одразу дві? Вип’ємо одну, потім замовимо другу.
– Гаразд. Пийте собі як хочете! А мені, Едуарде, якнайшвидше подай шампанського!
Едуард мчить, ніби підошви йому намазано салом.
– Що трапилось, Віллі? – питає Рене. – Ти думаєш, що не доведеться купувати мені шуби, коли ти мене напоїш?
– Ти одержиш свою шубу! Шампанське я замовляю з вищою метою. З виховною! Ти не бачиш її, Людвігу?
– Ні. Я більше люблю натуральні вина, ніж шампанське.
– Ти справді нічого не бачиш? Он за три столики від нас, за колоною? Щетинисте свиняче рило, підступні очі гієни і гострі курячі груди? Вбивця нашої юності?
Я шукаю поглядом цю зоологічну химеру і відразу ж знаходжу. Це директор нашої гімназії – постарілий, облізлий, але все-таки він. Сім років тому він заявляв, що Віллі скінчить життя на шибениці, а на мене чекає довічна каторга. Директор теж помітив нас – він лупає в наш бік
