Багато солдатів одружуються у відпустку. А чому б і ні? Коли одружується фронтовик, його дружина має право щомісяця одержувати допомогу в розмірі двісті марок. Навіщо їх дарувати державі? Коли вже судилося накласти головою, то чому принаймні не взяти те, на що маєш право? Тобі вони знадобляться, а так їх залишить собі держава. Хіба я не маю рації?
– Коли все це справді так, то, може, й маєш.
– Я теж такої думки, – сказав Гребер із полегшенням. – Крім того, є ще весільна позичка, здається, тисячу марок. Можливо, тобі, коли вийдеш заміж, більше не доведеться ходити на твою швейну фабрику.
– Навряд. Одне одного не стосується. Що ж мені тоді цілий день робити? Самій.
– Твоя правда.
Гребер почувався якусь мить зовсім безпомічним. «Що вони тільки з нами роблять, – думав він. – Ми молоді й повинні бути щасливими, залишитися разом. Яке нам діло до війни, яку затіяли наші батьки?»
– Скоро ми станемо самотніми, – сказав він. – А коли одружимось, то не так відчуватимемо самотність.
Елізабет похитала головою.
– Ти не хочеш? – запитав він.
– Ми будемо все одно самотніми, – сказала вона. – Навіть іще більше.
Гребер знову почув голос співачки з будинку на протилежному боці. Вона перестала співати гами й перейшла до октав. Її спів скидався на крик, якому відповідала тільки луна.
– Це ж не навіки, коли ти так тривожишся, – сказав він. – Якщо захочемо, ми завжди зможемо розлучитися.
– Тоді навіщо ж одружуватись?
– А навіщо що-небудь дарувати державі?
Елізабет підвелась.
– Учора ти був інший, – промовила вона.
– Тобто як це інший?
Вона ледь усміхнулася.
– Давай більше не розмовляти про це. Ми разом, і цього досить.
– Ти не хочеш?
– Ні.
Гребер здивовано глянув на Елізабет. Щось у ній ніби замкнулося і сховалося від нього.
– Прокляття, – мовив він. – А я ж не мав на увазі нічого поганого!
Елізабет знов усміхнулася.
– У тому-то й справа. Не слід так мріяти. У нас ще є щось випити?
– Є ще сливовиця.
– Та, що з Польщі?
– Так.
– А немає чого-небудь не трофейного?
– Десь була ще пляшка кминової. Німецької.
– Тоді подай її.
Гребер пішов на кухню по пляшку. Він був злий на себе. Якусь мить він стояв перед посудом та дарунками Біндинга в напівтемному приміщенні, пропахлому рештками їжі, і почувався спустошеним і ніби вигорілим. Потім повернувся назад.
Елізабет стояла біля вікна.
– Яке сіре небо, – мовила вона. – Буде дощ. Шкода!
– Чому шкода?
– Це наша перша неділя. Можна було б погуляти. Там, за містом, весна.
– Ти любиш гуляти?
– Ні. З мене цілком достатньо, коли фрау Лізер
