жбурнути нею.
– Я хотів би залишити для фрейлейн Крузе пакет. Чи не змогли б ви покласти його в її кімнаті?
Фрау Лізер якусь мить вагалась. Потім узяла простягнений їй кульок із цукром.
– У мене тут іще один кульочок, – сказав Гребер. – Фрейлейн Крузе розповідала мені, що ви не шкодуєте свого часу для спільної справи. Тут фунт цукру, і мені він ні до чого. Ви ж маєте дитину, цукор вам потрібен, і я хочу запропонувати його вам.
Обличчя фрау Лізер прибрало офіційного виразу.
– Ми не потребуємо ніяких лівих товарів. Нам вистачає того, що одержуємо від фюрера. І ми цим пишаємося!
– І ваша дитина теж?
– І моя дитина!
– Це справжня свідомість! – сказав Гребер і подивився на коричневу блузу. – Якби на батьківщині так думав кожен, солдатам було б легше воювати. Але це не ліві товари. Це цукор із пакета, що його фюрер дарує солдатам-фронтовикам, які їдуть у відпустку, для їхніх рідних. Мої батьки пропали безвісти. Ви можете спокійно взяти його собі.
Обличчя фрау Лізер зробилось не таке суворе.
– Ви прибули з фронту?
– Звичайно. Звідки ж іще!
– З Росії?
– Атож.
– Мій чоловік теж у Росії.
Гребер вдав, що зацікавився:
– Де саме?
– У групі «Центр».
– Дякувати Богу, там тепер спокійно.
– Спокійно? Там зовсім не спокійно! Група армій «Центр» веде напружені бої. Мій чоловік на передовій.
«Передова… – подумав Гребер. – Наче там ще є передова!» Якусь мить йому страшенно кортіло пояснити фрау Лізер, що там діється насправді – по той бік від гучних фраз про честь, фюрера й батьківщину. Але він вчасно стримався.
– Слід сподіватися, що незабаром він приїде у відпустку, – промовив Гребер.
– Він приїде у відпустку, коли настане його черга. Ми не вимагаємо жодних привілеїв. Ми – ні!
– Я також не робив цього, – сухо заявив Гребер. – Навпаки. Востаннє я мав відпустку два роки тому.
– Ви весь час були на фронті?
– З самого початку. За винятком поранень.
Гребер поглянув на функціонерку, що стояла непорушно. «Навіщо я стовбичу тут і виправдовуюсь перед цією бабою? – подумав він. – Її треба просто пристрелити».
Дитина Лізерів вийшла з кімнати, де стояв письмовий стіл. Це була худорлява дівчинка з волоссям невиразного кольору, вона роздивлялася Гребера й колупалась у носі.
– Тоді чому ж ви в цивільному? – поцікавилася фрау Лізер.
– Уніформа в чистці.
– Он що! А я вже подумала…
Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він раптом побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті зуби, і йому стало трохи страшно.
– Ну добре, – сказала вона. – Дякую. Я візьму цукор для дитини.
Фрау Лізер узяла обидва кульки, і Гребер помітив, що вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для
